На землі, на безпечній відстані від багаття, біля сітки з дровами, лежали чотири чорні, загострені догори, капелюхи. Вони всі були із широкими крисами, та відрізнялись один від одного тільки огорнутими навколо тулій стрічками різного кольору: зелена, чорна, рожева та жовта. Не складно здогадатися, де чий. Кінчик кожного з капелюхів був зім’ятий. Наскільки я встиг зрозуміти, це був наймодніший спосіб носити їх у цьому дивному містечку. Тут вони були у всіх та кожного, завжди, хоча я не бачив нічого подібного ані в Мами, ані в Івана… У той момент навіть згадувати про них мені було боляче, тож я спробував зосередити увагу на тому, що відбувалось під деревом, на якому я сидів.

— Ба більше скажу: звук «О» став чіткішим, — я почув голос Четвертої і побачив, як вона піднесла ложку до очей та уважно її роздивлялася.

— Чудово. Це, до речі, дуже важливо, — зауважила Перша. — Якщо написано «годувати», то треба так і вимовляти, із чітким звуком «О», — і це про частування їжею. Бо якщо замість нього буде «А», то це ж «гадувати». Не знаю, що означає, але звучить неприємно.

— Фу, — скривилися всі інші.

— Ага, — продовжувала Перша. — Є ще багато таких слів. Наприклад, «полити» — це про воду та рослини, а «палити» — це про вогонь. Різні стихії, різне значення. «Голосувати» — це коли на вибори ходять, а «галасувати» — це здіймати галас. Із цим треба бути уважним. «О» за будь-яких умов має вимовлятися «О».

— Ніби зараз уже так і є, — сказала Четверта. Вона раз у раз зачерпувала ложкою з казана, підносила до очей і ретельно оглядала те, що було в ній. — Я бачу, що вже всі звуки стали чіткими. Особливо ті, що наприкінці слів. Гарно.

Випари із казана підіймалися вгору. Пахло дуже приємно. Аромат складно описати, але я б назвав його коштовним та елегантним. Щось у ньому нагадувало чи то пшеницю, чи то яблучка, чи то свіжоспилену деревину. Аромат був теплим, сонячним, затишним. Мені навіть здалося, що я знову вдома, з Ними, і все добре.

— Дай-но і я ще раз спробую, — Перша занурила і свою ложку в казан, а потім піднесла до губ та відсьорбнула. — Мммммм! Але ж смакота! Дівчата! Ми з вами щось чудове утнули. По-перше, коли позбулися надлишку «Є», то звучати стало краще. По друге, добре, що додали саме наше «И», легке, невимушене. Це була вдала ідея! По-третє, оці підсилені «Ч» та «Щ» — це краса. Виразні ноти, одразу роблять звучання сильним. Їх дуже чутно. По-четверте, «Ґ» — це так ніби спеції. Трапляється не часто, але додає гостроти й цікавості. По-п’яте, як додали теплоти, то «В» — не у всіх, але в багатьох позиціях — перетворилося на «УВ» і одразу з’явилася лагідність. Причому, наша лагідність, характерна. По-шосте, ми досягли чіткості, коли кожна літера, звучить від першої до останньої, — це красиво. Я вражена.

— Це і є правильне звучання української, — погодилась Друга. — А ще якісь ноти чуєш? Може, ще щось треба підправити?

— Мабуть. Але що я вам скажу: коли оці моменти вимовляються правильно, то всі інші звуки ніби самі підтягуються, і тоді все стає на свої місця.

— Так, підтверджую: тепер лагідно й мелодійно вийшло. Аж співати хочеться! — Відьмочка в рожевому, яку всі називала Третя, теж зняла пробу.

— А чого ми робимо це тільки зараз, а не раніше? — спитала Четверта.

— Тому що час настав і ми його не можемо марнувати, — пояснила Друга.

— Так, вимова є, — Перша дістала з кишені нотатник і розкрила його. Я помітив, що як закладку вона використовувала засушений лист якоїсь рослини. — Це дуже добре. Проте, цілий день із нею провозилися. Самі знаєте, у нас ще попереду багато роботи. Може б ми з вами завтра…

Я нашорошив вуха, щоби почути, що там відьмочки планують на наступний день — і тут сталося страшне. Я тільки пам’ятаю, що почув оце її «завтра» — і цієї ж миті мене вперше в житті хтось вкусив просто за ці штучки!.. Ну, ви зрозуміли. Мати Василева! Я мало не заволав від несподіванки та болю! Напевно, це була якась комаха. Поки я намагався не видати своєї присутності та не впасти з дерева, комаха почала бігати по всьму моєму тілу й кусати ще, ще, ще. То за вухо, то у живіт… Я почав ловити її зубами… Ловив, ловив… І коли я її вже піймав та з’їв, а потім зализав усі рани та навів марафет, ані відьмочок, ані казана, ані будь-яких натяків на їхнє перебування під деревом уже не було. Сонце поволі опускалось за видноколо. Мені залишилося тільки спустися з дерева та йти до крамниці, де можна було поїсти та переночувати. На жаль, я не знав, що й де завтра планували робити відьмочки.

Можливо, ви зараз думаєте, що я безвідповідальний, якщо прослухав найголовніше. Але повірте мені, на моєму місці ви були б змушені вчинити так само.