Мене давно і сильно захоплює ідея цієї книжки, тому хочу розповісти про неї. Про те, яка вона проста і несподівано філософська.
“Much loved”, написав Марк Ніксон.
Фактично, книжка складається з професійно сфотографованих іграшкових звірят (переважно ведмедиків), яких хтось колись дуже-дуже любив. Знаєте, як буває: дитина вибирає іграшку, яку усюди тягає із собою. Це зворушливо. У мене у дитинстві були такі “друзі”, та й, мабуть, майже у всіх були.
«Перехідний об’єкт» — так психологи називають іграшку, яка допомагає дітям долати тривогу дорослішання і розлуки з мамою. Тобто, спочатку малеча чіпляється за маму, потім поступово усвідомлює окремість себе від неї і чіпляється за умовного ведмедика (плюшеву собачку, зайця, пластиковий бульдозер тощо), а згодом ̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶з̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶а̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶ ̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶я̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶к̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶̶е̶с̶ь̶ ̶н̶а̶р̶ц̶и̶с̶и̶ч̶н̶е̶ ̶г̶і̶м̶н̶о̶ ̶ розуміє, що можна не чіплятися взагалі — і це ок.
Всі іграшки на світлинах дуже-дуже потягані. Витерті, брудні, з відірваними вухами і лапами… Кожна фотографія супроводжується короткою історією. До речі, дуже складно написати такі мініатюри, але тут автору це пречудово вдалося.
Також з книжки я дізналася про існування «клініки для іграшкових ведмедиків». Насправді, йдеться про компанію, яка надає послуги з реставрації іграшок, — дуже мила бізнес-ідея.
І потім несподіваний поворот. Автор підводить нас до питання: чому ми руйнуємо тих, кого любимо?
Ми вибираємо об’єкт, який нам дуже подобається, і починаємо його (або її) обіймати, гладити, усюди брати із собою. Ніби й почесно, але з кожною такою інтеракцією об’єкт спочатку непомітно, а потім вже дуже очевидно пошкоджується, знищується… Закінчується викиданням на смітник. Лише у поодиноких випадках ці іграшки потрапляють на реставрацію, зберігаються, передаються наступним поколінням…
Але переважно тих, кого ми колись любили, ми доводимо до ручки і потім позбуваємося як непотребу.
Є над чим подумати.
Залишити відповідь