Я чула таке, що багатими й успішними стають ті, хто вміє помічати цінність у найпростіших речах. Цінність у тому, що інші сприймають як даність або навіть як сміття. Це як зробити бізнес із переробки пластикових пляшок у щось нове і чудове. Або як подивитися на траву під ногами й побачити в ній потенціал для красивої жовтої, великої і смачної головки сиру. Яку ще й можна вигідно продати і до якої просто треба прийти через скошування трави, висушування, зберігання сіна, годівлю корів тощо.
Якщо ви читаєте мене достатньо давно, то знаєте, що я з Криму. Не з того, де гори, соснові ліси й кам’янистий берег моря, а з зовсім іншого. Зі степового — і, якщо бути чесною, я ніколи не любила його пейзажі. Так, вони для мене рідні, і, як буває з родичами, стосунки у мене зі степовими краєвидами складні.
Ось список речей, які мені не подобалися у степу:
1. Вітер
Постійний вітер. Який змушує вдягати значно більше одягу, ніж вимагає температура повітря, — і все одно це не допомагає. Вітер, який підступно відносить промовлені слова не тому, кому вони були призначені. Вітер, який задуває у мікрофони при спробі зняти відео чи записати звук. Вітер, який висушує цінну воду. Виснажує. Чинить спротив, коли треба йти проти нього до школи. Приносить раптові зміни погоди, головний біль від перепадів атмосферного тиску… І цей самий вітер — це електростанції. Для тих, хто зміг розгледіти в ньому цінність.
2. Смерть
Кажуть, що в історичному масштабі війни відбуваються переважно на рівнинах. У степу. Бо сприяє ландшафт, на відміну від гір, боліт, океанів чи пустель, де тривалі військові дії вести проблематично. Тому степ — це історія боїв і полеглих у них. Також смертей з інших причин…
У степовому Криму багато топонімічних назв, де фігурують слова на кшталт «могила», «курган». Дорослі пояснювали це великими похованнями… Мені ці слова здавалися дивними і трохи лячними у дитинстві, потім все якось забулося. І ось я знову згадала зараз. Також я зрозуміла, що навколо, наприклад, Львова таких назв я не чула.
Також кримський степ — це небезпека. Влітку це пекуче сонце, від якого немає куди сховатися. В інші сезони — грязюка, у якій застрягне автівка і через яку дуже складно пробратися пішки.
Степ — це отруйні павуки-тарантули та гадюки.
Степ — це відсутність води, яку за графіком запускали у труби з Північнокримського каналу. Або, якщо пощастить жити біля свердловини, то можна брати звідти, але вона буде солувата, від неї заростатиме білими наростами чайник і псуватиметься ґрунт.
3. Руїни
Також у моєму дитинстві степовий Крим — це руїни чогось давнього і великого. То грецькі колони. То щось скіфське. То сірі з іржею остови чогось гігантського, розваленого і радянського.
Мені все це бачилося доволі непривабливим. Недостатньо гарним, щоб слугувати джерелом натхнення для мистецтва — і я з радістю мушу визнати, що помилялася!
Саме з такою здатністю — бачите цінність у звичному — написана книжка «Степовий бог». Не про Крим, але поруч. Події відбуваються у вигаданому населеному пункті, але це могли б бути передмістя Мелітополя, звідки родом автор — Євген Лір. Я читала — і впізнавала усе, що оточувало мене у степовому Криму і чим я — ну, будьмо відверті — нехтувала. Ось ця вся атмосфера: смерть, простір, залишки чогось гігантського, прихована загроза від природи — усе це було. Я здивована і потішена тим, що автор побачив у цьому художність.
Власне, це тому я замислилася про те, що біля Львова не чула про топоніми, пов’язані зі смертю. І про те, наскільки степ виглядає екзотичним, незвіданим для тих, хто виріс у гірській або лісовій місцевості — і це дуже цікаво!
Взагалі, книжка — не з «моїх», тому мені складно оцінити сюжет — та й чи треба? Мене більше захопила атмосфера і оце вміння автора побачити цінність у звичних (для мене) речах. Бачила, що в інтернеті твір називають темним фентезі або жахами, але мені зовсім не було страшно. Можливо, справа в мені: вважаймо, що я виросла вже загартована степовими реаліями.
Сподобався повільний, розмірений стиль розповіді. Автор не поспішає і не намагається створити враження, це мені припало до душі. Персонажів небагато, і кожен з увагою виписаний. Усіх легко розрізняти. Я завжди почуваюся дуже вдячною авторам, коли, читаючи книжку, не плутаюся в героях.
Але атмосфера степу — це те, що заворожило мене найбільше. Я тепер іншими очима змогла подивитися на художній потенціал цих пейзажів — і думаю, можливо, у моїй творчості він теж проявиться? Звісно, це буде зовсім інша історія.
Для мене у художніх творах багато важить, чи дають вони відчуття піднесення. «Степовий бог» уже надихнув мене на цей текст — і допоміг змінити погляд на речі, тому я думаю, що це дуже хороша книжка! Навіть попри те, що я не фанат жанру. І не фанат — була! — степу.
Рекомендую усім, хто любить досліджувати літературні ландшафти України!
Залишити відповідь