Як я вже розповідала, це літо для мене в професійному сенсі особливе тим, що я викладала письменницьку майстерність для африканців. Для кенійців. До речі, пройшло надзвичайно успішно: з семи дорослих студентів п’ятеро написали свої книжки для дітей. Твори у них вдалися пречудовими! Вони зараз ілюструються і готуються до видання. З нетерпінням чекаю, коли зможу вам їх показати! Але зараз поговорімо трохи про інше.
Я досліджую африканську літературу, зокрема літературу Кенії. Почала читати її для того, щоб зрозуміти контекст і адаптувати те, що я знаю про написання книжок, для авдиторії. Захопилася. Знайшла багато цікавого — і продовжую занурюватися. На своєму шляху знайомства з кенійською літературою я вперлася у таке наріжне питання: а чи колись книжки авторів Кенії перекладалися й видавалися в Україні? І знаєте що?
Виявилось, що так! Перекладалися і видавалися! В Україні!Але, по-перше, давно. Аж у жовтні й листопаді 1969 року — ого-го! Нічого собі, майже 60 років тому! По-друге, я знаю не лише рік видання, а й конкретні місяці, бо книжку “Пшеничне зерно” (“A Grain of Wheat”) найвідомішого романіста Кенії на ім’я Джеймс Нґуґі (він же Нґуґі ва Тхіонґо, Ngũgĩ wa Thiong’o) переклали українською і видали двома частинами у літературному журналі “Всесвіт”.
“Пшеничне зерно” — це, мабуть, найвідоміший його твір. Він про боротьбу Кенії за незалежність. Проти колоніалізму.
Коротка і дуже спрощена історична довідка: наприкінці 19 століття до Кенії приїхали британці. Їм там сподобалося, і приблизно від 1920 року вони почали там наводити свої порядки. Кенійцям на своїй землі, на землі своїх предків, стало непереливки. Терпець у них урвався відносно швидко (порівняно з 300 українськими роками у складі російської імперії — але тут не можна порівнювати, кому велося гірше. Всім дуже погано і тяжко було) — і в 1963 році Кенія здобула незалежність. Як здобула? Дуже непросто. Про це і книжка.
Але де ж її взяти?
Звісно, я могла знайти її англійською. Також на OLX я побачила старенький примірник російською. Але ж це не те! Я хотіла подивитися, як переклали саме українською — і почала шукати.
Мережа моїх знайомств повідомила, що примірники тих самих журналів є в Парламентській бібліотеці у Києві. Вони відгукнулися на мій запит — і гарненько-гарненько, акуратненько, охайненько, дуже дбайливо відсканували мені всі 100 сторінок з романом цих журналів та надіслали файли!
Йухууу! Як я була рада! Низький уклін працівникам бібліотек! Нехай вам руці ніколи не болять!
Я отримала файли, роздрукувала і заходилася читати.
Майже відразу твір мене здивував сексуальними сценами. Як для радянського журналу 1969 року їх там чимало. І рясно.
“Чекайте-чекайте, то в Радянському Союзі все-таки знали про секс? Оце так-так!” — подумала я собі.
Далі наступна думка: “Стоп-стоп-стоп, а чому анотація мені обіцяла книжку про незалежність, а по факту я читаю про інтимне життя персонажів? Цікаво, цікаво…” — і мені знадобився час, щоб допетряти, чому так і який тут зв’язок.
Насправді зв’язок простіший і пряміший, ніж здається. Просто я ніколи про це не замислювалася — припущу, що, можливо, не замислювалися і ви. Річ у тім, що политичний режим впливає на всі сфери життя — зокрема й на інтимні. Поза, частота, місце, засоби контрацепції або їх відсутність, вік учасників, статус учасників, стиль виконання — це все залежить від того, що відбувається в країні загалом.
Подивіться, як є зараз. Порівняйте з тим, як було раніше. Як було в епоху перебудови. Як у радянські часи. Як у дорадянські часи. Політика великою мірою визначає, як ми кохаємося. Отаке спостереження кенійського автора.
Дивовижно, що цензура в УРСР дозволила переклад і публікацію в журналі. Хоча, насправді, логічно. СРСР бачив у книжці антизахідну пропаганду. Не стільки боротьбу за власну свободу — як бачу це зараз я — а більше як плювок у бік “порочного капіталістичного світу”. Тому переклали і видали як є. Разом з еротичними сценами — їх і вирізати з книжки було б дуже проблематично насправді. Адже зради любовні подані як паралель зрадам політичним.
Сексуальні сцени мені кинулися в око, бо я не очікувала їх там побачити, — але насправді вони не основні. Загалом книжка про політику і навколо політичних подій крутиться сюжет. У романі багато персонажів, і їх доволі складно відрізняти. Також багато подій, у яких теж легко заплутатися.
Події і персонажі показують нам різні сфери життя: як політичний устрій впливає на все, змінює все — і як люди змінюють політичний устрій. Багато тяжкого. На жаль, багато знайомого. Партизанський рух тоді, коли більше особливо немає чого протиставити іноземній силі. Табори. Переслідування. Життя у страху, що не сьогодні, так завтра вночі якісь люди у формі постукають у двері — і там далі нічого доброго. Історії про вірність і зраду. Про поступки, здійснені на емоціях. Про вміння думати не лише про себе, але й про спільноту загалом. Про вміння перемогти, коли немає нічого і противник незрівнянно потужніший, але все одно перемогти. Про вміння любити свою країну. Любити просто так. Не оцінювати, не порівнювати. Любити просто як рідну і успадковану. Про це книжка.
Чи вам треба її читати? Якщо ви цікавитеся історією та літературою Африки, то так. У всіх інших випадках, мабуть, ні. Твір доволі складно читається, це не легке розважальне чтиво. Суть я вам вже і так передала. Просто знайте: не тільки Україні тяжко ведеться. Іншим країнам часто теж. І знайте, що Україна — нехай і дуже давно — але переклала і видала роман кенійського автора. Політичний африканський роман із сексуальними сценами.
Я прочитала від початку до кінця, але це я задалася метою порозумітися з моїми студентами і тепер друзями. Для цього важливо розуміти їхній досвід і погляди. Хоча б трошки. Хоча б у загальних рисах.
Мені ця книжка у перекладі українською дуже придалася. Ще раз мій низький уклін бібліотекам, перекладачам і працівникам колишнього легендарного журналу “Всесвіт”.
Залишити відповідь