Поїздка у Будапешт на міжнародний книжковий фестиваль
Я бігаю по львівській квартирі, пакую валізу. Звичайно, нічого не вміщається. Радію, що книжки поїхали окремо раніше і успішно дісталися пункту призначення. Весь час перевіряю сайт Укрзалізниці і переживаю за наш поїзд. Такий самий, що їхав на добу раніше, запізнився через тривоги на вісім годин. Вісім годин — це багато. Це інша логістика.
Пакування валізи ускладнюється ще й тим, що треба продумати багато речей. Наприклад, у чому вискакувати в поле. Або в чому бути в поїзді, якщо там буде спекотно. Або в чому, якщо буде холодно. У чому проводити презентацію і йти до дітей у школі. Якою погодою зустріне Будапешт? І навіщо ж так влаштовано, що ночі значно холодніші за дні?…
Видаю настанови котикам бути дуже-дуже чемними і слухати котоняню. Запевняю їх, що через чотири дні повернуся. На пальцях показую їм, скільки це — чотири. Зачиняю двері, їду на вокзал. У таксі дізнаюся, що поїзд запізнюється на одну годину. Одна година — це нічого, це добре. Хоча можна було ще провести її вдома з котиками. Ну, але вже чекатиму на вокзалі.
Дивуюсь тому, як багато безпритульних спить на лавочках біля головного входу. Зустрічаю колегу — шановну Oksana Borys — ми ще трохи чекаємо, потім приїздить наш поїзд, ми сідаємо у купе — і я тішуся тому, яка у нас чудова Укрзалізниця. Попри все вагон новесенький, чистесенький, сучасний, постіль — білосніжна, розетка працює, чай кількох сортів.
У нас дві сусідки по купе. Ми вітаємося, обмінюємося кількома ввічливими фразами. Замовкаємо і уважно дивимося одна на одну.
— А ви ж з Криму, правда? — запитую я, впізнавши своїх.
Так! З Криму! Не просто з Криму, а саме з моїх країв, із західної його частини. До кінця дороги у нас безліч спільних тем. Ми говоримо про котів, про книжки, про переїзди й адаптацію, про війну, про поїздки за кордон і про батьків, які не стають молодшими.
День №1
До Будапешта ми прибуваємо із запізненням на пів години. Нас зустрічають — і скоро ми п’ємо каву в Ukrajna Magyarországi Nagykövetsége / Embassy of Ukraine in Hungary. Це саме Посольство і чудова пані Ярина Малик запросили нас на книжковий фестиваль, щоб ми розказали про Україну і про книжки. До речі, у нашого Посольства дуже гарна будівля із панорамним видом на місто.
Сама не знаю як, але між ділом встигаю зробити два комплекти слайдів, бо завтра йти до дітей в українську школу і проводити дві зустрічі.
Далі ми роз’їжджаємося поселятися. Мене забирають друзі — теж з Криму, але живуть у Братиславі. Спеціально взяли вихідні на роботі і приїхали, щоб побачитися і потрапити на книжковий фестиваль. Це вперше за кілька років у нас нагода обійнятися.
Поки ми вирішуємо побутові моменти, поки я доповзаю до душу й ліжка, це я вже добу в дорозі. Намагаюся оговтатися. Милуюся заходом сонця із затишного балкончика на мансардному поверсі. Дивлюся на червоні дахи. Дихаю повітрям, яке пахне випічкою і Дунаєм. Ні, сьогодні я вже нікуди не піду.
Ми готуємо вечерю, їмо разом з друзями, вираховуємо, скільки років вже дружимо. Виходить якось багато. Далі я засинаю на подушках, які пахнуть незнайомим кондиціонером для білизни. Вранці почнеться новий інтенсивний день.
(Далі буде)
Залишити відповідь