Подорож у Будапешт на Міжнародний книжковий фестиваль
Ким би ви не були і скільки б грошей не заплатили за готель чи то за подобову квартиру, обов’язково і щоразу настане момент, коли ви будете там з підручних матеріалів робити якесь знаряддя.
Сонце пече, і хоч це жовтневий ранок, на балконі атмосфера пляжна.
— Щось ти зовсім не хвилюєшся, — зауважує моя подруга.
Я солодко потягуюся у проміннях сонця і випростовую ноги на балконні бильця. Знизую плечима.
— А чого хвилюватися? Я зробила абсолютно все, що залежало від мене, для книжки. Далі доля розбереться.
Допиваю каву, ще трошки милуюся будапештськими дахами, але вже треба йти збиратися.
У доступі є праска, навіть цілих дві, але немає прасувальної дошки. Я майструю її подобу з покривала і рушників, щоб розгладити зморшки і заломи на сукні, яка подорожувала в моїй валізі. Сукня у клітинку і з червоними ґудзиками уздовж спини, я її дуже люблю, зокрема ще й через те, що вона українського бренду і зроблена в Україні.
Вдягаюся, виходимо. За вікном автівки пролітають світлофори, тротуари, величні будівлі і безліч маленьких магазинчиків та кафе. Ще майже всі зачинені, бо ранок. Автівка м’яко закочується на територію виставкового центру. Ми прибули на 31-й Міжнародний книжковий фестиваль 31. Budapesti Nemzetközi Könyvfesztivál
Угорщина проводить такий щороку, вже 31 рік поспіль. Це приблизно як львівський Форум Видавців, чи то Book Forum. В одному крилі будівлі — стенди. Переважно угорських видавництв, але є кілька закордонних, зокрема й наш, український. Але ми підійдемо до нього пізніше, бо треба поспішати в інше крило. Там конференц-зали і маленькі сцени-подіуми. На одному з тих подіумів зараз почнеться презентація книжки, яку я написала.
Модераторку я вже знаю, це Oksana Borys, з якою ми давно дружимо і також разом їхали в поїзді. Мене знайомлять з перекладачкою Marianna Vakula. Вона робитиме усний переклад події угорською мовою. Поки ми вмощуємося на подіумі і ділимо два мікрофони на трьох, я все думаю, яка це непроста професія. На ходу, без репетиції і підготовки, знайти, зробити, проспівати аналог щойно почутої фрази іншою мовою. Дуже інакшою мовою, та ще й бажано зі збереженням емоцій.
Мого угорського словникового запасу вистачає лише на привітання, і, я підозрюю, що у мене жахливий акцент, але я все ж вітаю авдиторію мовою країни, де ми в гостях. Далі модераторка розпитує мене про книжку, я розповідаю, який був задум твору. Ми говоримо про внутрішнє сонце українців, яке допомагає нам долати труднощі. Про сімейні традиції. Про повагу до казкарів і любов до малят, що об’єднують і угорську культуру, і українську. Згадуємо ім’я угорського письменника Ервіна Лазаря, який писав такі дитячі казки, які водночас і бешкетні, і сумні. Міркуємо про важливість бачення світу очима дітей, бо всі ми колись були маленькими.
Поки перекладачка говорить угорською, зі свого місця на подіумі я роздивляюся, як вдалині залою ходять відвідувачі фестивалю. Вони крокують від ятки з сувенірами до ятки. Раптом вихоплюють зі слів перекладачки якесь одне слово і зводять очі на нас. Дивляться. Ніби зависають. Потім підходять ближче, присідають на один зі стільчиків. Слухають, як ми розповідаємо про моє кримське дитинство, про долголіття, про прабабусю. Очі уважні, але усмішок немає. Тут, як і в нас, загалом не прийнято усміхатися просто так. Це в нас теж спільне.
Подія завершується, авдиторія розкуповує всі книжки. Я на кожній вивожу автограф-котика. Ми фотографуємося.
Час йти до українського стенду. Він у самому кінці іншого крила. Дуже затишний, на ньому купа книжок і поруч товчеться багато людей. Здається, переважно діаспора. З підслуханих уривків фраз я дізнаюся, як сильно вони хотіли потрапити на подію, як сумують за всім українським і як хочуть мати книжки українською.
У мене нарешті є нагода обійняти пані Uljana Knyahinecka. Ми знайомі давно, але все онлайн. Це вона дуже багато робить для того, щоб українські книжки в Угорщині були, їх знали і читали. Те, що наш стенд і наші спікери є на події — теж результат дуже наполегливої праці і пані Уляни, і пані Ярина Малик, і Фундація української книги в Угорщині/Magyarországi Ukrán Könyv Alapítvány, і Ukrajna Magyarországi Nagykövetsége / Embassy of Ukraine in Hungary, і ще багатьох-багатьох людей.
Я знайомлюся ще і ще з відвідувачами, спікерами, організаторами. Обходжу виставку, стенди, збираю візитки. Милуюся ілюстраціями угорських книжок. Час спливає непомітно, і вже час їхати. Ще треба попрацювати.
Ввечері друзі запитують мене, що б я хотіла робити як туристичну забаву, поки я в Будапешті. Купальні? Музеї? Екскурсії? А я нічого не хочу. Хочу лише Дунай. Гуляти мостами. Дихати повітрям. Дивитися на хвилі. Дозволяти їм вимивати застарілі думки з моєї голови, вивільняючи простір для нових.
Поки я завершую усі дзвінки і переписки, вже вечір. На набережній вже горять ліхтарі. Дуже гарно. Як шкода, що завтра вже останній день тут і їхати додому.
Але завтра ще один день в Будапешті і на виставці, а вдома Україна і котики.
(Далі буде)
Залишити відповідь