“Це я така у бабу устю”

Затишна історія про сімейне тепло, важливість родини, цінність розказаних казок і часу, проведеного разом. Із неї ви також дізнаєтесь про культурні традиції та побут українців різних поколінь.

Для всіх читачів віком 8+ років

ISBN: 9786177913367

Кількість сторінок: 136

Рік видання: 2025


ПРО ЩО КНИЖКА?

Маленька Наталочка живе в Криму, і їй шість років. Вона вміє читати й писати і дуже хоче, щоб їй скоріше виповнилося сім, адже тоді можна буде ходити до школи. Зараз же, поки батьки на роботі, дівчинка здебільшого проводить час зі своїми бабусями й дідусями. Зокрема з прабабусею Устею, якій ось-ось виповниться сто років!

Як це — гратися в наздоганялки та ховайка з такою старенькою бабусею? Як живе прабабуся? Чому не вміє складати конструктор і не цікавиться ляльками? Скільки казок може вигадати прабабуся, та чому всі кажуть, що Наталочка на неї схожа? І головне питання: чому дорослі такі диваки?


ЧИТАТИ УРИВОК

Натисніть, щоб розгорнути текст

Про мене кажуть, що я мамина ляля, татова цяця, а бабина морока. Я Наталочка, й мені шість років. Насправді скоро буде сім — і тоді я почну ходити до школи. Не можу дочекатися.

Ви тільки не подумайте, що я хочу вчитися. Ні-ні. Я вже все знаю: читати й писати давно навчилася. Щоправда, букви виходять різного розміру, а інколи не хочуть триматися рядком. Ще я ніяк не запам’ятаю, у який бік мають дивитися «Я» та «Р», а також плутаю цифру три та літеру «З» і цифру чотири та букву «Ч». Але це не важливо, правда? І так усе можна зрозуміти.

На минулий день народження мені подарували зошит. Я розділила його на дві частини. В одній пишу щоденник про те, як хочу мати собаку. Не таку, як наша Норка, а породисту і гарну, щоб жила з нами у квартирі… У другій половині зошита, від середини, де сторінки з’єднують металеві скріпки, — пишу нотатки про те, як мене образили дорослі. Вони це вміють!

Також я випускаю журнал про моду для собак. Він виходить на коричневому папері — ну, який знайшовся вдома! — а сторінки в нього квадратні. На кожній я малюю модель одягу, викрійки до неї та пишу інструкцію, як шити. Інколи брат дає мені фломастер — з умовою, що я щоразу закриватиму ковпачок, — і тоді в журналі з’являються фіолетові картинки.

Так що, як бачите, я вже знаю все. Школа мені потрібна для іншого. Там будуть ще діти, крім мене. Ми зможемо дружити й бавитися разом. Поки що я дружу переважно зі своїми дорослими, а вони не дуже тямлять в іграх. Ну, крім брата. З ним я люблю гратися, він постійно вигадує щось цікаве!.. То ми будуємо місто, де живуть іграшки, то натягує між меблями нитки, й ми тренуємося пролізати між ними так, щоб не зачепити жодну. Зовсім як круті герої фільмів! Але брат уже великий, він постійно на навчанні і зрідка буває вдома.

Знаю, що інші діти ходять у садочок, але я там ніколи не була. Якщо не рахувати тих випадків, коли проходила через його дворик дорогою додому. Мені було цікаво — що там відбувається? Тож одного разу ми з татом вилізли на складену гіркою «ракушку» — це такий великий жовтий камінь, із якого в нас у Криму зводять будинки, — і зазирнули у вікно. Здається, нас ніхто не помітив. А я побачила, як кілька хлопців відбирали один в одного машинку, а дві дівчинки плакали біля ляльки з відірваною рукою. Решта дітей носилися, бігали, стрибали, падали, перекидали стільці… Як дикуни, чесно слово! Вихователька ж не звертала на них жодної уваги. Вона сиділа зовсім близько до нас, біля вікна, та рахувала гроші. На столі поряд із нею лежали розірвані смугасті папірці, якими обгортають пачки купюр. Говорити «купюра» мене навчив тато. Його звуть Вася і він теж інколи ввечері рахує гроші, коли отримує зарплату. «Купюра» — слово дуже доросле!

— Ну що, хочеш у садок? — спитав тато. — Будеш так само битися з іншими за іграшки. І ще муситимеш щодня їсти кашу.

Знаєте, що я вам скажу? Якщо каша рисова із сухофруктами чи гарбузова, то ще можна жити. Але якщо вівсяна, то це зовсім нікуди не годиться. Ну й битися за іграшки — така собі справа. Не дуже. Так що, ні, у садок я не захотіла. Мені треба до школи! Там діти будуть виховані, серйозні й розумні, і ми спокійно бавитимемося у якісь цікаві ігри й говоритимемо про книжки. Книжки! Я люблю різні історії. Особливо мені подобаються казки, бажано, про звірят. Вони — найцікавіші. Завжди кортить дізнатися, що там далі.


ХТО НАПИСАВ?

Це я, мене звуть Наталя Місюк.

Усе, описане у книжці, відбулося зі мною насправді, коли я була маленькою і жила в Криму.


ХТО ТАКА БАБА УСТЯ?

Це моя прабабуся. Її звали Устинія Іванівна Тканко (у дівоцтві Ведмидська). Вона дожила до 101 року і я добре її пам’ятаю.

Попри те, що вона так і не навчилась читати і писати, баба Устя вміла вигадувати казки. Їх вона розповіла без числа мені та іншим дітям у родині.

Тепер я письменниця і сама складаю дитячі казки та твори для дорослих. Кажуть, що це я така у бабу Устю.



ДЛЯ БІБЛІОТЕК

Книжка “Це я така у бабу Устю” була відзначена грантом від Українського Інстититіу Книги – і це чудово.

Перший наклад (1500 примірників) розсілано у бібліотеки України восени 2025. Там книжка доступна безкоштовно для всіх читачів.


СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ


ДОДАТКОВО

Окремо продають відновлені казки, які розповідала малятам баба Устя. Чотири маленькі книжечки для дошкільнят. Купити можна українською, англійською і тайською мовами.