Про мене кажуть, що я мамина ляля, татова цяця, а бабина морока. Я Наталочка, й мені шість років. Насправді скоро буде сім — і тоді я почну ходити до школи. Не можу дочекатися.

Ви тільки не подумайте, що я хочу вчитися. Ні-ні. Я вже все знаю: читати й писати давно навчилася. Щоправда, букви виходять різного розміру, а інколи не хочуть триматися рядком. Ще я ніяк не запам’ятаю, у який бік мають дивитися «Я» та «Р», а також плутаю цифру три та літеру «З» і цифру чотири та букву «Ч». Але це не важливо, правда? І так усе можна зрозуміти.

На минулий день народження мені подарували зошит. Я розділила його на дві частини. В одній пишу щоденник про те, як хочу мати собаку. Не таку, як наша Норка, а породисту і гарну, щоб жила з нами у квартирі… У другій половині зошита, від середини, де сторінки з’єднують металеві скріпки, — пишу нотатки про те, як мене образили дорослі. Вони це вміють!

Також я випускаю журнал про моду для собак. Він виходить на коричневому папері — ну, який знайшовся вдома! — а сторінки в нього квадратні. На кожній я малюю модель одягу, викрійки до неї та пишу інструкцію, як шити. Інколи брат дає мені фломастер — з умовою, що я щоразу закриватиму ковпачок, — і тоді в журналі з’являються фіолетові картинки.

Так що, як бачите, я вже знаю все. Школа мені потрібна для іншого. Там будуть ще діти, крім мене. Ми зможемо дружити й бавитися разом. Поки що я дружу переважно зі своїми дорослими, а вони не дуже тямлять в іграх. Ну, крім брата. З ним я люблю гратися, він постійно вигадує щось цікаве!.. То ми будуємо місто, де живуть іграшки, то натягує між меблями нитки, й ми тренуємося пролізати між ними так, щоб не зачепити жодну. Зовсім як круті герої фільмів! Але брат уже великий, він постійно на навчанні і зрідка буває вдома.

Знаю, що інші діти ходять у садочок, але я там ніколи не була. Якщо не рахувати тих випадків, коли проходила через його дворик дорогою додому. Мені було цікаво — що там відбувається? Тож одного разу ми з татом вилізли на складену гіркою «ракушку» — це такий великий жовтий камінь, із якого в нас у Криму зводять будинки, — і зазирнули у вікно. Здається, нас ніхто не помітив. А я побачила, як кілька хлопців відбирали один в одного машинку, а дві дівчинки плакали біля ляльки з відірваною рукою. Решта дітей носилися, бігали, стрибали, падали, перекидали стільці… Як дикуни, чесно слово! Вихователька ж не звертала на них жодної уваги. Вона сиділа зовсім близько до нас, біля вікна, та рахувала гроші. На столі поряд із нею лежали розірвані смугасті папірці, якими обгортають пачки купюр. Говорити «купюра» мене навчив тато. Його звуть Вася і він теж інколи ввечері рахує гроші, коли отримує зарплату. «Купюра» — слово дуже доросле!

— Ну що, хочеш у садок? — спитав тато. — Будеш так само битися з іншими за іграшки. І ще муситимеш щодня їсти кашу.

Знаєте, що я вам скажу? Якщо каша рисова із сухофруктами чи гарбузова, то ще можна жити. Але якщо вівсяна, то це зовсім нікуди не годиться. Ну й битися за іграшки — така собі справа. Не дуже. Так що, ні, у садок я не захотіла. Мені треба до школи! Там діти будуть виховані, серйозні й розумні, і ми спокійно бавитимемося у якісь цікаві ігри й говоритимемо про книжки. Книжки! Я люблю різні історії. Особливо мені подобаються казки, бажано, про звірят. Вони — найцікавіші. Завжди кортить дізнатися, що там далі.