Марно я купила цю книжку. Дочитала, подивилась рецензії на неї і сиджу засмучена. Зараз поясню, чому. Йдеться про твір “Лампадка” нідерландської авторки Аннет Схаап.
Взагалі я придбала її випадково. Вона потрапила у стосик скандинавських підліткових книжок. Я щось недогледіла у книгарні, і оплатила усі разом. Вже вдома побачила свою помилку, але книжка виглядала цікавою, тож я почала її читати.
Спочатку там багато сцен грубості, сімейного аб’юзу. Батько пиячить, лупить дитину. Дає їй складні і небезпечні доручення. Всі інші дорослі на це дивляться і всі вважають, що це норм. Дитина на батька, як це буває, мало не молиться. Важкувато читати, якщо чесно. Але ну добре. Це правда, що подібні ситуації у житті дійсно трапляються і, можливо, юним читачам треба читати і про таке теж.
Потім сцени грубості завершуються, настаче черга жирної, величезної логічної нестиковки (коли надважливу роботу доручають найменш підхожій людині).
Ще далі у твір — очі на чоло у мене починають лізти від іншого. “Та це ж плагіат на “Таємний сад”!” — кажу я собі і не вірю. Ну не може ж такого бути, щоб хтось взяв і ось так нахабно скопіював відомий класичний твір. Читаю далі.
Там була сирітка — і тут, фактично, сирітка.
Там великий будинок заможного дядька — і тут великий будинок заможного дядька.
Там ця дитина нікому особливо не треба була — і тут не треба.
Там хлопчик з інвалідністю зачинений у кімнаті — і тут теж.
Там у нього поганий характер — і тут теж.
Там ніхто до нього не ходить — і тут теж ні.
Лише дівчинка.
Майже свята.
Починає до нього ходити, його соціалізувати, витягувати на вулицю.
Також присутні технічно необхідні персонажі: жінка, яка веде господарство. І чоловік-завгосп. І ще є хлопець-підліток, який допомагає дівчинці. Без цих персонажів ніяк було не обійтися, бо без жінки всі б померли з голоду, без завгоспа і підлітка не змогли б вийти назовні.
Там був сад як символ відродження. Тут лампадка як символ надії.
Якщо у “Таємному саді” книжка закінчується єднання зі світом, то ця закінчується бозна-чим. Ось і вся різниця.
Дочитала, сиджу і думаю — невже я перша побачила у тексті такий жахливий плагіат? Піду, думаю, почитаю рецензії і відгуки. Відкриваю інтернет — а їх там кілька тисяч, та всі схвальні. Та пищать люди від захвату. Премію якусь книжка здобула.
Я така: еее, ви що, це як так вийшло? Джеміні, ану йди сюди, може, ти мені поясниш.
І Джеміні пояснив. Каже, літературні критики зійшлись на тому, що це НЕ плагіат. Що це авторка переосмислила класичний твір.
Чекай, кажу. Ну припустимо, переосмислила. Але чому б тоді авторці про це не написати у самій книжці? У розділі “Від авторки” чи подібному. Щось на кшталт: “Мене так захопив “Таємний сад”, що я захотіла написати подібну історію на новий лад, висловлюю вдячність авторці того першого твору, бла-бла-бла…” Хіба ні? Це було б чесно і відкрито. Коли так не роблять, то складається враження, що хотіли це приховати… А раптом ніхто не помітить?..
Ні, каже Джеміні. Критики зійшлися, що сучасна нідерландська авторка створила блискучий ретелінг.
Я засмучена і через те, що книжка мені не сподобалась, і — ще більше — через те, що критики нормалізують перетинання і без того крихкої межі між ретелінгом і “скомуніздінгом” вже успішного і відомого твору.
***
Поки я розбиралась з рецензіями на книжку, телефон почав пищати. Сусідський чат. Багато повідомлень. Сусіди шукають записи з камер. Бо вночі у них хтось переосмислив велосипед.
Залишити відповідь