«Це чудова книжка, але яка ж вона мерзенна!»
Борхес про твір «Тінь над Іннсмутом» Лафкрафта
Я спочатку думала, що це псевдонім. Бо прізвище Лавкрафт занадто прекрасне, щоб бути справжнім. Lovecraft можна перекласти як «любовне ремесло» або — якщо тлумачити трохи вільніше — «хутір кохання». Дуже спокусливо було б думати, що з таким прізвищем легко завоювати світ. Принаймні світ мистецтва. Але ні.
По-перше, прізвище американського класика виявилося справжнім. Говард Філіпс Лавкрафт його звали. По-друге, світ за життя він не захопив. Його історія — це сум, самотність та фінансова скрута. Він не побачив успіху своїх творів; йому знадобилося багато працювати й померти, щоб його тексти через десятиліття стали культовими. І щоб якісь інші люди заробили мільйони на його праці.
На початку 2000-х, коли інтернет став масовим, на форумах і чатах часто у жартах і обговореннях згадували про Ктулху. Це один з вигаданих Лавкрафтом монстрів.
Лафкрафт писав жахи. Його твори невеличкі. Від оповідань на кілька сторінок до невеликих повістей. Вони ідеально вписувалися у формат тодішніх журналів. У часи, коли не було ТікТоку, люди замість коротких відео «споживали» коротку прозу. Сам автор пояснював це так: страх — емоція інтенсивна, її не варто розтягувати.
Похмуре небо, таємні товариства, окультизм і потойбічні істоти — навколо цього крутяться його сюжети.
Нещодавно в новинах я натрапила на курйоз: люди в бібліотеках шукають книжки, яких ніколи не існувало. Їх ввів в оману штучний інтелект, який просто дав посилання на вигадані джерела. Я й сама стикалася з цим, коли працювала над базою перекладів для УІК: ШІ вперто підсовував мені неіснуючі видання.
Але цей феномен не новий. Сто років тому бібліотеками США прокотилася хвиля запитів на «Некрономікон» — книгу законів чорної магії арабського автора. От тільки цієї книги ніколи не існувало. Її вигадав Лавкрафт. Він так майстерно вплів її у свої сюжети, що люди повірили в її реальність. Автора це тішило — він сприймав таку плутанину як комплімент своїй писацькій майстерності. Хоча за життя компліментів йому дісталося небагато…
Чи страшні його твори сьогодні?
Я прочитала кілька з них зараз, сучасним поглядом. Чи було мені моторошно? Ні. У мене сюжети про оживлення мертвих чи закликання істот викликають просте запитання: «Ну і що?». На тлі сучасних реалій — воєн, хвороб та екологічних катастроф — не лякає мене те, що хтось там, ймовірно, не зовсім мертвий чи не зовсім живий. Ну і що з того?
Але є інший момент. Я розумію тих, хто шукав «Некрономікон». Річ у тім, що тексти Лавкрафта не схожі на художню вигадку. Коли їх читаєш, складається враження, що гортаєш старі хроніки чи підшивки газет. Він пише настільки методично, спокійно і послідовно, ніби викладає реальні історичні факти. І це справді сильне враження.
Сьогодні «Некрономіконом» інколи називають зібрання його творів. Або твори, написані під впливом книжок Лавфкрафта. Сам Говард до цього не має стосунку. Він помер задовго до того, як став всесвітньо відомим. І в цьому теж є свій особливий — лавкрафтівський — сум.
В українському перекладі зараз є чимало його книжок. Для поціновувачів темної атмосфери та містики — це справжній мастрід.
До речі, ось тут я також писала про іншу чудову, але мерзенну книжку.
Залишити відповідь