Однокімнатна квартира в Осло. У ній живе сім’я: вісім дітей, мама і тато. Тато працює водієм, тому його вантажівку теж вважають частиною родини.
Грошей бракує на все. Немає ліжок, тому діти сплять покотом на підлозі. На матрацах. На день їх прибирають. Купівля сковорідки — подія. Пральної машини немає, тому мама пере руками на сім’ю з десятьох осіб. Смаколиків та іграшок майже не буває. Від себе додам: їм пощастило, що ніхто серйозно не захворів. Втім, найголовніше — цю тісноту й бідність не називають злиднями. Це нормальне життя для тогочасної Норвегії. Можливо, все ж на квадратний метр забагато душ, але кажуть, що так норвезьці і жили після війни: дуже скромно.
Зрештою, по 20 дітей і три покоління у одній хаті — так довго було і в українських родинах. Щоправада, у хаті. Не у квартирі. У хати хоча б є подвір’я, тож більше простору для всіх.
Ще є бабуся. Вона дуже старенька. Живе в селі, далеко від міста, і зв’язку з нею небагато. Коли вона все ж приїздить у гості, то боїться міста і всього в ньому. Не знає до ладу, як поводитися. Переважно сидить на кухні, бо в кімнаті повно дітей і немає місця. Гроші на прогулянки містом теж фактично відсутні.
Чого бракує в такій ситуації? «Ага, ще тільки собаку завести» — так і хочеться сказати. І саме це сім’я і робить. Поява собаки робить ситуацію ще складнішою.
Попри все, родина щаслива. Вони не звинувачують одне одного у скруті. Мама не каже татові: «Ліпше б я вийшла за твого однокласника». Тато не дорікає мамі: «Ну ти ж вдома сидиш, нічого не робиш». Діти не вимагають коштовних іграшок. Велике щастя, що є вантажівка — у ній комфортно вміщуються всі, і всі разом можуть їхати, скажімо, на природу.
Коли в родини з’явилися ліжка, читати стало емоційно простіше. А коли герої нарешті перебралися з квартири у будиночок за містом, я аж видихнула з полегшенням.
Книжка «Восьмеро дітей, тато, мама і вантажівка» норвезької письменниці Анне-Катрін Вестлі вперше вийшла у 1950-х роках. З одного боку, вона оспівує чудові речі: щастя не в грошах, а в часі, проведеному разом. З іншого — чи не книжка пропагандистською? Чи не намагається авторка переконати нас, що жити в тісноті й злиднях — це прекрасно? Щоб виросло покоління, яке не нарікає…
До речі, ви колись бачили, щоб батьки могли НЕ сваритися в умовах безгрошів’я? А коли гостро стоїть квартирне питання? Наскільки це реалістично? Згадайте, скільки з нас витримали тісний контакт із домашніми під час пандемії…
Книжка є в українському перекладі. Вона написана по-скандинавськи мінімалістично, стримано і затишно. Деякі фрагменти здаються занадто повільними — але це лише тому, що я читала її зараз, у значно швидшу епоху. Не я перша і не остання хвалю твір за акцент на радості добрих стосунків і сварю за романтизацію бідності.
Чи рекомендую я її читати зараз?
Скорше так.
Книжка дуже мила й «лампова».
Втім, пропоную збалансувати її іншими творами, де оспівується добробут. Наприклад, про Кіру і пса на ім’я Мані. Розкажу про цю книжку завтра.
Залишити відповідь