У монастирі з’явився монах. Він одразу нікому не сподобався, і на те були причини. По-перше, він дуже голосно розмовляв, і це заважало іншим. По-друге, говорив він багато, і це порушувало спокій та відволікало від молитов. По-третє, час від часу він матюкався. Неочікувано для монаха, правда? Усе це зовсім не відповідало заведеним порядкам та написаним у книгах правилам. Найбільше це бентежило молодого монаха-учня. Його дивувало, що всі ігнорують такі суттєві порушення і не намагаються вплинути на неприємного монаха. Його просто уникали, а якщо не могли уникнути, то просто ніяк не реагували на різкі слова.
Учень щодня спостерігав за грубим монахом і тим, як сильно той псує всім життя. «Треба щось робити», — думав хлопець. Усе це тривало доволі довго. Аж поки настоятель монастиря на декілька днів не залишив обитель через важливі справи. Тимчасово головним у монастирі став його заступник.
Монахи зібрались разом на молитву, як робили щодва тижні. Після того як усі рядки священних текстів були прочитані потрібну кількість разів, заступник за традицією звернувся до присутніх:
— Чи є щось, що хтось із вас хотів би сказати?
— Є! — відгукнувся учень. Він витяг нотатник.
— Я хочу звернути увагу всіх на поведінку монаха (тут він назвав ім’я), який усім нам заважає. Ось, послухайте: такого-то дня о такій-то годині він сказав таке. А іншим разом, такого-то числа о такій-то годині та за таких-то обставин він вимовив ось таке…
Факти, які він перелічував, були дуже точними. Він не перебільшував, а говорив саме так, як було насправді. Записів було багато, учень довго читав їх. Коли він закінчив, то помітив, що в залі повисла тяжка атмосфера. Усім було дуже незручно. Той грубий монах теж був присутнім, дивився в підлогу перед собою та був червоним від сорому. Він мовчав. Мовчали й інші.
— Дякую, ми почули достатньо, — це були єдині слова заступника, що порушили тишу.
«Нарешті я зробив те, на що не наважувались інші!» — думав учень та дуже пишався собою. Через дуже короткий час з’ясувалось, що неприємний монах зібрав невелику торбинку з усіма своїми речами та пішов геть. Більше він ніколи не переступав поріг цього монастиря.
Коли повернувся настоятель, то дізнався про те, що сталося. Він викликав до себе учня:
Невже ти думав, що я не чув його грубих слів? Невже ти думав, що я не помічав його поведінки? Саме через неї його вигнали з усіх інших монастирів. Наш був останнім місцем, де він міг поступово працювати над своїм характером. Твої спостереження були правильними та точними. Але подумай: що тепер із ним буде?
===
Це був мій переклад та переказ історії з лекції буддійського монаха Ajahn Amaro, яку я щонедавно слухала.
У книжках, які ми читаємо, як і у цій притчі, часто є персонаж, який дратує. Який читачам може здаватися зайвим. Якого їм хочеться викреслити. “Без нього було б краще” — інколи так ми думаємо собі.
Хоча правда у тому, що без такого “поганого” персонажа не було б історії взагалі.
Навіть взяти цю притчу. Якщо викреслити з неї “проблемного” монаха, що залишиться? Настоятель, який був у відїізді і повернувся. Його замісник, який тимчасово його заміняв. Дотошний молодий монах, який докопався б когось або чогось іншого. Бачите, що виходить? Нам би почав заважати цей молодик. Зрештою, він і зараз теж здається неприємним.
Можливо, прибрати з історії і його?
Тоді що лишається?
Настоятель був у від’їзді і повернувся. За його відсутності все було нормально. Кінець.
Купили б серію книжок у такому дусі? Гадаю, що ні.
Подобається нам чи ні, але сюжети життєвих ситуацій і художніх творів тримаються на поганцях. Інколи у ролі поганців також може виступити природне лихо, хвороба, риса характеру.
Прикро, але без цього дуже складно обійтися.
Залишити відповідь