Чи ви б взялися писати книжку, якби знали, що від неї чекати грошового успіху не випадає?
От я взялася, хоча від самого початку чітко розуміла, що тут не про фінансову вигоду. Взагалі ні… Це як із котами. Когось береш із вулиці додому, бо дуже сподобався. А когось — бо знаєш, що ніхто інший — мабуть! — цього не зробить. Бо немає рук для допомоги, крім власних…
Зрештою, це якраз така книжка. Про безпритульних котів. Тема, яка часто залишається поза увагою. Непоміченою. Як і самі тварини на вулиці… Можна прожити усе життя у багатоповерхівці і ніколи не замислитись: а як живуть коти у підвалі цієї самої будівлі? Як їм там ведеться? Чи солодко?.. Навряд чи.
Коли я завела свою першу у самостійному житті кішку Міцю, то почала багато спілкуватися з волонтерами, які опікуються тваринами на вулиці, і чимало для себе дізналася.
Також треба сказати, що Міцю я взяла дорослою. П’ятирічною і хворою. Займалася лікуванням. Вона у мене скоро одужала, втім різні напасті переслідували її до кінця життя. Але я робила можливе і неможливе для неї. Багато людей, зокрема мої підписники, допомагали словом і ділом. З Міцею ми провели разом 7 років і пережили чимало пригод: і пандемію, і війну, і проїхали всю Європу разом. Вона була моєю товаришкою і моєю сім’єю. Вже три роки, як її немає, а я все ще за нею плачу.
Оскільки Міця хворіла, то я радилася з волонтерами щодо її лікування, і разом з тим дізнавалася більше історій про вуличних тварин. Я зрозуміла, як багато я не знаю, і як багато не знають про котів інші люди. Незнання — це біль і страждання. От якби це перетворити на радість і щастя!
Після розмов із волонтерами у мене назбирався матеріал. Я задумала книжку і сіла її писати. Робота над чернеткою непогано просувалася — аж тут раптом помер мій батько. Це було у 2018 році. Я мусила кинути всі справи і їхати зі Львова у Крим на похорон… Мене не було з тиждень, а коли я повернулася, то життя здавалося інакшим. І я ще довго не могла повернутися до роботи над книжкою.
Крім емоційних причин, на перешкоді також стояли інші. Я все думала: ну от напишу я книжку до кінця — і що далі? Як її видати? У неї немає того, що прийнято називати комерційним потенціалом. Вона не блокбастер. Вона місцями про гірку правду життя — і це дуже суперечить тому, що люди звикли купувати. Зазвичай у книжках і фільмах тварини постають як супергерої. Чи захоче хтось чути, що насправді вони маленькі вразливі істоти?..
Одна з волонтерок (вона потім стала прототипом для головної героїні книжки) мені все казала: якби хоч 10 людей прочитало майбутню книжку!.. Якби хоч 10 людей змінило свою думку про котів!..
Знадобився час — сім років! — і я вбачаю щось таке містичне у цьому очікуванні. Але сталася низка подій, які виклали новий шлях перед цією книжкою.
По-перше, я завела блог про мову — і він встиг стати доволі популярним і відомим.
По-друге, мене саме знайшло видавництво «Маміно» і запропонувало мені писати книжки.
По-третє, ідея книжки сподобалась Українському інституту книги — і вони дали на неї грант. Завдяки гранту перший наклад книжки “Паралельне життя безпритулньих котів” — а це 1500 примірників — поїхав у бібліотеки по всій Україні і доступний там безкоштовно. Люди безліч разів можуть взяти і прочитати книжку там.
Навіть якщо кожну прочитає 10 людей, то це аж цілих 15 тисяч людей, які — можливо! — трошки змінять свій світогляд і побачать, скільки щастя можна знайти для себе, піклуючись про тварин.
Це вже було набагато більше, ніж я могла мріяти.
Ще одна містична річ: книжку я писала у період «міжкотовства». Міця тоді вже померла, і я не могла знайти собі інших котів. Все дивилася групи з тваринами у соцмережах. Оголошення. Дивилася на котів на вулицях… Так, всі милі. Всі гарні. Всіх шкода. Але це було не те… Якого б кота я не бачила, я розуміла: це не моя Міця…
Втім, варто мені було завершити текст і відправити його видавництву, як буквально через тиждень знайшлися мої теперішні коти! Я побачила їх випадково в інтернеті — і зрозуміла, що це правильні! Мої!
Містична річ номер три. Минув ще час — і ця сама книжка виграла ще один грант! Цього разу від House of Europe і на переклад твору кримськотатарською мовою. Це означало, що ще більше людей зможуть її прочитати.
Терміни були дуже стислі. Перекладача треба було знайти швидко. Не так багато є людей з такою кваліфікацією. Але пощастило — знайшлася Мамурє Чабанова! Вона могла взяти будь-який інший проєкт, можливо, більш комерційний, але погодилася на цей. Гадаю, зіграло роль те, що вона теж любить котів і вдома у неї живе смугастий тигрик Тардош.
Редакторку знайти теж було складно. Мало професіоналів. Мало часу. Обмежений бюджет. Втім знайшли! І теж вмовили. Коти — це улюблена тварина пророка Мухаммеда. Ну як відмовити?.. 🙂
Я також поговорила зі своїми друзями, кримськими татарами, про кримськотатарську мову та її стан на сьогоднішній день. Вони дуже підтримували таку ініціативу і підказали мені, що книжка потрібна у паперовому форматі (для тих, хто хоче купити її на подарунок собі або комусь), у електронному (для тих, хто далеко за кордоном) і також у аудіоформаті. В аудіоформаті — бо кримськотатарську мову не дарма віднесли до числа загрожених. Мало носіїв. Мало людей, які вміють нею читати і писати. Є складнощі, пов’язані з переходом із кирилиці на латиницю. Втім, на слух мову знає більша кількість людей! І аудіоверсія також корисна для тих, хто вивчає мову, а також для її збереження і розвитку.
Переклад вже зробили. Книжка зараз додруковується — і скоро буде у продажу. Електронна теж з’явиться. За планом — до кінця січня 2026.
Також зараз тривають роботи зі створення аудіоверсії кримськотатарською мовою. Можете підглянути відео зі студії звукозапису. Текст читає перекладачка Мамурє Чабанова.
Містична річ номер чотири! Це все ми провернули попри війну, відключення світла та інші моменти.
Це все змушує мене вірити, що книжка дуже потрібна людям і читачам. Нехай навіть вона і зовсім не блокбастер. Вмім усе необіхдне для неї пришло до мене і до нашої команди ніби саме. Зрештою, як і коти свого часу самі прийшли до людей. І залишилися. Бо нам тепліше разом.
Де купити?
Купити електронну версію українською можна ось тут.
Або запитати паперову версію українською у бібліотеках.
*****
Дякую усім, хто допомагав із книжкою! Дякую усім волонтерам, зоозахисникам і ветеринарам! Дякую усім, хто вміє помічати чужий — нехай котячий! — біль. І вміє перетворювати його на джерело радості, спокою і щастя.
Так, це можливо.
«Я рятую їх, а вони — мене».
Залишити відповідь