Художня книжка про Крим. Наукова фантастика. Постапокаліпсис. 550 сторінок. Така назва тому, що колись упродовж тривалого часу чумаки їздили до Криму по сіль. До речі, сіль — це одна з тих речей, які я, живучи на півострові, не цінувала, а тепер змінила свої погляди. По-перше, тому що купити якісну сіль у Львові зараз проблема. По-друге, у мене вдома лежить пачка солі, привезена з малої батьківщини. Морська сіль. Дуже крупного помелу. Яка ж вона смачна! Для мене це делікатес для особливих випадків. Так що я дуже втішена, що Світлана Тараторіна, авторка книжки, придумала закрутити історію саме навколо кримської солі.
Книжка описує Крим після катастрофи, і у тексті дуже багато атрибутів нового укладу, як-от назви речовин, дивовижні птахи і рослини, нові явища, нові гімни, закони, правила, вірування тощо. По-південному щедро ці атрибути представлені у розповіді. Мабуть, це атмосферно — і зараз ми дійдемо до того, чому «мабуть».
Мій улюблений момент (крім ідеї про сіль) — це назви. Топоніми, імена. Всі або майже всі — це або слова з кримськотатарської мови, або слова, які мають прив’язку до пізнаваних об’єктів на півострові. Наприклад, є персонаж — мабуть, негативний (і ми вже майже дісталися до того, чому «мабуть»), — якого звуть Гавен Белокун. Усміхнуло. Район Бела Куна — це був дуже відомий напрямок у мої часи. Спальний район на околиці, за мірками тих часів — комфортний для життя. Названий на честь угорського політика-комуніста Бели Куна, хоча мешканці міста тоді переважно не знали, хто це і як правильно пишеться назва тієї вулиці. Що тільки не побачиш, бувало, у написах на маршрутках і в оголошеннях: «Белакуна», «Белокуна»… Сміх і гріх, чесне слово. Але мені сподобалось художнє рішення авторки — заплести назви у книжку.
Так. Йдемо далі.
Сюжетна лінія, портрети персонажів, фінал, вкладені сенси і алюзії — я майже впевнена, що всі вони чудові і захопливі. Майже впевнена. Була би повністю впевнена, якби мені вдалось прочитати далі 54-ї сторінки.
Я б, може, і прочитала, якби коти не витягли закладку з книжки, поки я була зайнята іншими справами. Ну, розумієте, картонка зі стрічкою, краєчок стирчав так спокусливо — як встояти? Витягли, покусюкали і мали багато радості.
Я, може, і насправді прочитала більше, але хто ж тепер знає напевно?
Ось як сталося: коти витягли закладку, але потім я відкрила книжку, знайшла місце, де зупинилась, і почала читати далі. Прочитала ще з десяток сторінок — і тут один з абзаців викликав у мене жахітливе відчуття, що «це вже було». Я погортала назад — ні, не було. Я погортала вперед — матінко рідна, там знову дежавю. Коротше, мені довелося визнати, що я загубилась в абзацах, термінах і персонажах. Я не змогла відрізнити вже прочитані розділи від нечитаних. І це тільки приблизно 10% книжки, і попереду ще з 500 сторінок.
Я зробила ще кілька підходів, втім прорватися далеко не змогла. Можливо, жанр не мій, — і це, до речі, правда, хоча і є винятки. Можливо, я вже занадто стара. Можливо, моє життя зараз таке, що багато мозкового ресурсу йде на інші питання, а на аж такі масштабні лори вже мало залишається… Втім, я загрузла у величезній кількості химерних слів, у кількості подій, у кількості облич, імен і пов’язаних з ними інтриг і сенсів. Теж мушу визнати чесно — я не змогла прив’язатися до жодного з персонажів настільки, щоб вболівати за нього чи неї і хотіти дізнатися, що ж там далі, чим же діло завершилось…
До речі, моя повага когнітивним здібностям авторки, яка сконструювала у себе в голові цілий альтернативний всесвіт, а потім перенесла його на папір. Змогла вибудувати, розібратися і не заплутатися. Команді редакторів теж низький уклін.
Що ж, це одна з книжок, які для мене так і залишаться недочитаними.
Мені все ще подобаються усі речі, за які я цю книжку встигла похвалити. Втім не зайшла вона мені. Не зайшла.
Але, можливо, зайде вам?
Залишити відповідь