Більшість книжок про підліткове життя, фактично, однотипні. Здавалося б, пубертатний період такий яскравий — тільки гормональний вибуховий ефект чого вартий! А ще соціальні зміни, проблеми, відкриття, досягнення, пригоди… Але ні. Що ми бачимо на практиці? Один-єдиний сюжет, який з невеликими варіаціями кочує з книжки в книжку.
Сюжет цей простий, як двері: є хороший герой, який «не такий, як всі». Звичайно, він страждає. Звичайно, суспільство його не приймає. Звичайно, це стає його «суперсилою». У фіналі книжки герой пишається своєю індивідуальністю.
Змінюється лише головна риса, яка робить нашого «героя» особливим. Від неї автори вибудовують картонні декорації середовища. Булінг від «поганців» і байдужість статистів залишаються без змін. Хороші персонажі — абсолютно хороші, а погані — абсолютно погані.
Загалом сумно, що авторам так бракує фантазії, а читачі віддають гроші за одноманітність. Це у той час, коли планета така барвиста! До речі, писати ж можна не тільки про нашу Землю, а й про інші світи, виміри та галактики. Але ні. Чомусь ми харчуємося одноманітністю і годуємо «звіра» законів попиту і пропозиції…
Я взяла читати книжку «Хто проти суперкрутих?» авторки на ім’я Аудгільд А. Сульберґ, бо побачила її серед бестселерів. Бачила схвальні відгуки. Але коли почала читати сама, то швидко засумувала через суспільну «сліпоту» до банальності.
Однак дещо у цьому творі мене все ж здивувало. Зокрема вибір тієї самої риси, яка робить головну героїню «не такою». Це альбінізм. Тобто у дівчинки-підлітка через певні генетичні особливості шкіра, волосся і райдужки очей дуже світлі.
Чому це здивувало? По-перше, підстава для булінгу мені здалася надуманою. Я пригадала, що вчилася у брутальних школах у брутальній кримській провінції. Булінг у нас був — і жорсткий. Альбіноси теж були, але я не пригадую, щоб їх хтось ображав через брак меланіну. Радше навпаки. Альбіноси або поводилися загалом нейтрально, або частіше опинялися по інший бік барикад — серед «популярних» і серед «булерів». Тому мені здалося нереалістичним, щоб когось переслідували за це. Ба більше — у наші обізнані часи.
По-друге, справи стають ще дивнішими: події відбуваються у Норвегії. Де світлі райдужки, світла шкіра і світле волосся — це типовий, поширений тип зовнішності. Зокрема серед тубільців.
По-третє, ситуація погіршується ще далі. Річ у тім, що серед персонажів книжки є натуральні блондини, а також парубок, який хімічним способом висвітлює волосся до білизни! Га?! Ви що?! Як це? Світлі цькують світлих за те, що вони світлі?
Я нічого не могла зрозуміти про суть конфлікту, описаного у книжці. Поділилася розпачем з одним книголюбом.
— Розумієш, у чому справа. У народів Півночі може бути до 50 слів на позначення різних типів снігу. Це тобі різниця між відтінками білого не здається помітною і значимою, а для них — може бути очевидною і важливою, — сказав він.
Он воно як!
Ну що ж, із цієї книжки я дізналася, що:
А) у Норвегії доволі погано йдуть справи з рівністю серед школярів;
Б) вчителі у них безпорадні;
В) що відтінки білого можуть мати значення.
Чи це правда так? Чи художня вигадка? Не знаю.
Але загалом це просто «ще одна книжка» про «не такого, як всі» підлітка.
Залишити відповідь