Мені дуже сподобалася «Оформляндія» — книжка, з якої почалося моє знайомство з творчістю Маркіяна Камиша (ось тут рецензія на неї). У пошуках «добавки» або, якщо хочете, наступної дози чи то чтива, чи то радіації, я взялася читати його ж «Київ-86».
Ідея книжки цікава: що, якби в зоні відчуження після аварії на атомній електростанції опинилися не тільки Прип’ять і Чорнобиль, а ще й Київ?.. Такий сценарій на момент трагедії, гадаю, здавався цілком імовірним. Книжка «Київ-86» — це, фактично, український постапокаліпсис. Панорами уявного Києва, у якому природа поступово поглинає бетон і пам’ятки старовини. Під тихий, але безжальний акомпанемент високого радіаційного фону.
Втім, загалом твір мені сподобався менше, ніж «Оформляндія». Значно менше. На її тлі здався дещо картонним. Читала і все думала, що вигадувати й фантазувати на цій планеті — справа марна (мене теж стосується), адже реальність постійно генерує набагато вражаючіші сценарії.
Але чи отримала я свою дозу? Частково — так. Автор знову потішив мене стилем. Невимушеним. Без натужних спроб, які часто помічаю в інших, виклянчити в читача і літературної спільноти схвалення. Це так добре, приємно і помітно, коли в центрі уваги письменника — сама творчість. Також знову подобається знання справи й описи радіаційних пейзажів, логіки туристів і сталкерів.
Чого мені бракувало, так це зв’язку. Власне, гадаю, його відсутність і дала ефект «картонності». Річ у тім, що в головного героя немає вподобань і прив’язаності до певних об’єктів в описаному Києві. Що дуже відрізняє його від головного героя «Оформляндії», який ділив речі на «баяни» і не «баяни», а також побивався за втраченою трубою. Чомусь у цій книжці місто як таке нічого не значить для героя — і це робить історію «несправжньою». Я хотіла, але не змогла повірити в намальований постапокаліптичний Київ.
Я думала про те, чи оцю «картонність» можна вважати художнім засобом. Авторським прийомом, щоб передати атмосферу руйнації. Вирішила, що все ж ні. Тому що зруйнувати можна тільки збудоване. І щоб руйнація була ефектною, попередня конструкція має бути величною і її має бути шкода. Намальований Київ у цій книжці герою не жаль — він сприймає його відсторонено, як просто контейнер для постапокаліптичного вмісту, — і тому мені разом з ним, як читачці, не жаль міста теж. Хоча мало б бути. Ми ж читаємо, щоб зануритися і прожити. Так же? Але ні. У цій книжці Київ – це не померлий організм. Не пам’ять. Не спогад. Не загублене життя. А просто один з варіантів фотошпалер.
Але знаєте що? Все ж справжність стилю підкуповує. Можливість подорожі у світ, куди мені не потрапити ніяк інакше, — теж. І тому я вже читаю наступну книжку автора.
А що робити вам? Читати чи не читати «Київ-86»? Як перший із творів автора — я б казала ні. Як ще один, якщо сподобалися інші, — я б казала так. І знову скажу, що я дуже рада, що серед українців є хтось, хто працює з темою ЧАЕС. Хтось має, правильно ж?
Залишити відповідь