Про Маркіяна Камиша мені розповів хтось із підписників. Давно. Роки з два тому, а то й більше. Не пригадаю і не знайду точне формулювання, але пам’ятаю, що підписник чітко вказав на те, що це автор не з тих, кого можна знайти в українських топах, рейтингах, лонг-лістах… Я полізла дивитися, що за автор і які книжки. З’ясувала, що твори — про Чорнобильську зону, і вони дуже брутальні і депресивні. Тема не моя. Втім я спробувала знайти книжку, щоб купити, — і не змогла. У книгарнях не знайшла. І я цю ідею відклала.
Відклала аж допоки не почала працювати над базою перекладів укрліту для УІК. Тоді я згадала про автора і полізла шукати, чи є переклади. Знайшла. Занесла у таблицю. Ще раз подивилася на книжки. Тема ну геть не моя.
Пройшов час — і ось у мене в руках “Оформляндія”. І я читаю її за пів дня і не можу відірватися. Атмосферно. Брудно. Холодно. Перегортаю останню сторінку і думаю, де знайти наступну дозу. Тобто ще одну книжку автора. Чи це рахується за дозу?..
У творі я бачу повну протилежність собі і своїй творчості. Там, де у мене творення, у автора — руйнація. Де у мене єднання — у нього роз’єдання і самотність. Де у мене теплота і затишок — там іржа, трясовина і покинута залізнична колія.
По-перше, саме ця несхожість робить його книжку особливо цінною для мене. Адже це досвід, який я — через те, яка я є, — не можу здобути у реальності. Але я можу пережити наближені відчуття завдяки книжці — і це, фактично, єдиний доступний для мене спосіб.
По-друге, читаючи книжку, я все думала про те, що моя теплота і холодність автора — це різні реакції на один і той самий подразник. Біль буття. Яку я намагаюся “залюбити”, а він — зруйнувати. Ані у нього, ані у мене нічого не вийде. Світ залишиться таким, який був завжди. Таким, де кількість днів чітко дорівнює кількості ночей. Кількість видихів дорівнює кількості вдихів. Кількість народжень — кількості смертей. Ідеальний непорушний баланс. Для мене книжка — це лінза, через яку я під новим кутом можу подивитись на свою творчість.
По-третє, передбачувано, побачила в авторі котолюба. Звичайно, це беззаперечний плюс.
По-четверте. У книжці немає як такого сюжету, арок і шаблонності. Нічого не маю проти загальноприйнятої теорії письменницької майстерності, але ж як добре інколи знайти щось, де ножиці цивілізації не підстригли текст на стандартний манер! Потішилась.
Хоча! З того, що вчить письменників теорія літератури, у книжці дуже виразно проступає лінія внутрішніх сумнівів. Те, що у рожевих жіночих романах традиційно звучить як “давати — не давати”, у брутальному творі про сталкерство проявлено як “ходити — не ходити”. Прикольно.
По-п’яте, з книжки я дізналась нове для себе. Це так приємно. У наші часи, коли велика частина інформації — це пережовані одні й ті самі поверхневі пласти, знайти щось інакше, “з перших рук”, — інтелектуальне задоволення. Навіть якщо інформація “не з моїх”.
І все ж трошки посварю книжку.
Мапи. Мені бракувало мап. Я гадки не маю, що і де розташовано у Чорнобильській зоні, тому я б хотіла мати мапи всюди. Просто у тексті. Багато. Часто. Гуглити я, звичайно, можу, але не хотілось відриватися від тексту, і тому не гуглила. Зрештою, це претензія більше до видавництва, ніж до автора.
Інформація. Це зараз хвилинка занудства, але я не в темі, тому мені бракувало загальних відомостей про радіацію. Якщо я так почувалась, то й інші читачі — зокрема закордонні — мабуть, теж. Я б хотіла більше даних — нехай зносками — про те, які саме предмети несуть небезпеку, як вона проявляється, чи правда, що щось світиться тощо.
Назва книжки і розділів. Скажу відверто: не сподобалися з тих самих причин. Вони до мене не промовисті. Якби їх зробити більш адаптованими, то легше було б знайти авдиторію. Мабуть. Те саме стосується позиціонування книжки загалом. До речі, не така вона вже й депресивна. Драйвова, антуражна, адреналінова, іржава — якась така. Я б могла прочитати її на кілька років раніше, якби не відштовхувала її як “не свою”. Насправді ж сподобалася і дуже — значить, “моя”.
Ідентифікувати цю книжку як “свою” складно — ось у цьому бачу проблему. Зайвий бар’єр між автором і широким колом читачів. Знову ж таки, це претензія радше маркетингова, аніж літературна.
Далі. Є недопрацювання по тексту. Це претензія не до автора, а до бетарідерів. Чи то їх не було, чи то схалтурили, чи то вони з тих, хто “в темі” і тому пропустили очевидні недоліки. Зокрема сцени з гральними картами, вовком і риссю. Вони малозрозумілі для стороннього читача, але дуже багаті сенсами. Мені хотілося, щоб вони були набагато більш детальними і чіткими. Шкода. Прямо дуже шкода.
Мій висновок щодо книжки: можна любити чи не любити тему. Можна поділяти чи не поділяти погляди автора. Можна вірити чи не вірити. Але нам всім дуже пощастило, що хтось взяв і це написав.
Залишити відповідь