Можливо, колись і зміню свою думку, але зараз я (суб’єктивно) бачу чотири причини. Якась із них штовхає автора годинами, днями, роками сидіти за друкарською машинкою, комп’ютером, терпіти усі труднощі видання і промоції за свого життя, а може, й за його порогом.

Тож, ось ці чотири причини.

1. Треба

“Пишу, бо мушу”

До людей, які працюють на певних посадах, є вимоги. Скажімо, буває потрібно написати і видати книжку, щоби підтвердити статус викладача, науковця тощо. Або певну кількість книжок.

Такі книжки зазвичай нудні. Хоча у них може бути вкладено багато праці і багато корисної інформації, навряд чи якась з них стане улюбленою. Читати їх переважно складно. Ті, які пишуться, бо “треба”, читаються теж, якщо “треба”. Втім їх цінують, поважають. На деяких з них може триматися ціла галузь.

2. Самозамилування

“Пишу, щоб мене любили”

Це сумна історія. Про нарцисизм та його шкоду зараз багато говориться. Втім, це правда: дуже велика кількість книжок створюється, бо автор хоче, аби ним захоплювались натовпи людей. Щоб ставили лайки. Так буває, що саме цей пошук читацької любові змушує автора багато вчитися, працювати, шукати блискучі рішення, вдосконалюватися ще і ще — і в результаті він (десь під старість) видає шедевр на століття. “Геній з поганим характером” — приблизно ось так про нього чи про неї говоритимуть критики. Це поодинокі випадки. Загалом, книжки, написані на самозамилуванні, переважно кліше, огидне і зневажливе до читачів. Зневагу, звичайно, намагаються приховати, але вона то тут, то там, та й випинається.

Сюди ж я б віднесла книжки кон’юнктурні (тобто ті, що швидко пишуться з якоїсь медійної нагоди, про яку через п’ять років вже ніхто й не згадає).

Не люблю такі книжки. Журюся, якщо така опиняється серед тих, у які я була повірила і купила. Попри те, інколи все одно читаю і дочитую до кінця. Заради екскурсу у порожнечу.

3. Технічна спроможність

“Пишу, бо можу”

До цих я б віднесла велику кількість жанрових книжок. Тобто, це ті книжки, до яких читач звик і які його розважають. Наприклад, це можуть бути детективи «у дорогу», історії про кохання, пригодницькі. Ми їх читаємо, слідкуємо за подіями, за персонажами. Нам цікаво. Особливо нічого нового для себе не дізнаємося, світогляд не змінюємо. Перегортаємо останню сторінку і беремо у руки наступну таку саму.

Ці книжки добре продаються і на них найбільше шансів заробити. Легенько читаються. Буває, саме з ними люди закохуються у читання, і потім пробують щось складніше. Буває у житті такі періоди, коли є сили читати тільки таке.

Щоби такі писати, зазвичай треба не стільки талант, скільки технічні навички. Вони тут працюють як опорна конструкція, а талант слугує прикрасою. Вже давно розроблені схеми і шаблони, як скласти сюжет, описати персонажа, локацію тощо. Кожен, хто пройшов навчання з основ письменницької майстерності, має клепку у голові, має бажання писати і зміг подолати свою лінь, впорається з написанням якісної жанрової книжки.

На жаль, крім розважальних книжок, тут багато пропагандистських.

4. Покликання

“Пишу, бо мені болить”

Ось ці найскладніші, найчудовіші. Дивні. Корисні. Глибокі. З них читачі дізнаються нове, цікаве, несподіване. Кожна — особлива, ні на що не схожа. Смілива. З автором щось мало статися, щоби він або вона це написали. Якесь надсильне переживання, небайдужість до якоїсь теми. Ці книжки писали не для того, щоби справити на когось враження. Не для заробітку. Не для слави. Просто тому, що книжка сама рвалася на папір і ніяк не можна було авторові знайти спокій, доки всі-всі думки не перенесені з голови у написаний текст. Такі книжки збагачують інтелектуально, дають читачам новий погляд на життя. Вони запам’ятовуються, їх вивчають у вишах.

Але автору з ними — тут як складеться. Інколи такі твори швидко злітають, стають популярними, визнаються видатними. Часто у авторів через них багато проблем. Інколи про ці твори кажуть, що вони “випереджають свій час”, і хтось починає їх видавати, розуміти і цінувати лише через багато років після смерті автора. Деякі так і лишаються невиданими, щоб лежати у шухляді, доки не розсипляться на атоми…

Прикол у тому, що книжки, написані на самозамилуванні, схильні здаватися своїм авторам написаними на покликанні. І навпаки.

Не так-то легко відрізнити одне від іншого.