Діло було так. Я вчилась у початковій школі, а мій брат був студентом. Якась дівчина хотіла справити на нього враження і, знаючи, що він має маленьку сестричку, а сестричка любить читати, вона передала для мене подарунок. Власне, книжку “Томасина”. Написав її Пол Гелліко.
Ну, як, книжку. Кілька сірих аркушів жорсткого, як наждачка, паперу, які трималися купи завдяки двом скріпкам. Обкладинка — це просто лист синього аркуша з помаранчево-білим малюнком кішки, назвою, ім’ям автора… Роки були складні. Грошей ні в кого не було. Я нових книжок не бачила взагалі, навколо мене усі були старі… А тут нова. Хоча й з виду неприваблива, та я здогадуюсь, що та студентка відмовила собі у чомусь заради того, щоби у мене з’явилась “Томасина”.
Коли брат віддав мені подарунок, перше, що я подумала, що це історія для малюків. Бо тоді я звикла, що видання, схожі на зошити, — це ті, з яких я вже була виросла. Я спитала, про що книжка. Брат знизав плечима і сказав, що сам не читав, але йому “Томасину” дуже хвалили. І поїхав у інше місто на навчання, а я лишилася вдома. Забігаючи вперед, стосунки у них з тією студенткою не склалися.
Шрифт у книжці був настільки дрібним, а папір настільки жахливим,, що жоден дорослий не взявся б читати. Гадаю, завдяки цьому, я безперешкодно її прочитала. Пам’ятаю, як батьки її погортали, посварили якість і відклали. Знали б вони, що на тих сторінках, навряд чи б допустили мене до неї. Мама з татом були проти книжок з сильними емоціями.
Я думала, що швидко її проковтну, але це було оманливе враження. Насправді книжка — повнорозмірний роман, і я читала її дуже довго. Місцями заливаючи сльозами рядки… Потай, щоб батьки не бачили. А чорнило розмазувалось… Твір не для малюків. Книжка для старших дітей і дорослих. Дуже талановито написана. Деякі глави — від імені кішки. Усе це в красивому ірландському колориті.
Сюжет такий.
Дівчинка росте без мами, а тато намагається водночас бути і татом, і мамою, та це не дуже виходить. Ще він багато працює і у нього здають нерви. У дівчинки є кішка Томасина, з якою вона нерозлучна. І ось одного дня кішка випадково травмується, дівчина приносить її до тата-ветеринара з проханням врятувати улюбленицю. Але тато не вдається у деталі і призначає евтаназію. Дівчинка викрадає тіло кішки і вони з іншими дітьми влаштовують похорон. Далі через журбу дитина перестає розмовляти і повільно згасає. Тато у гніві і відчаї. Але виявляється, що є неврахований момент.
Я кілька разів її перечитувала вже дорослою. Зауважила, що після кожного прочитання збільшується кількість персонажів, яким я співчуваю. Пам’ятаю, що спочатку мені було шкода лише кішку (дівчинка якась роззява, а тато ну зовсім мерзотник). Потім стало шкода кішку і дівчинку. Ще далі я почала співчувати кішці, дівчинці і татові… Ще далі дівчинці, кішці, татові, ведмедеві, священникові… Мабуть, “Томасину” треба читати і перечитувати, доки не дійде. Доки не стане шкода абсолютно усіх.
Чудова книжка. Одна з тих, після яких у серці щось змінюється назавжди. Коли автор так пише, то він не марно живе своє життя.
Видання було поганим, дешевим, але завдяки цьому у тієї студентки вистачило грошей, щоб її купити на подарунок. Шрифт був жахливим, і тому книжка проскочила повз цензуру. Історія настільки нестандартна, що врізалася у пам’ять на все життя. Якщо я виросла чуйною людиною, то великою мірою завдяки цій книжці. І котів я завела, і про них пишу теж не випадково…
Зараз “Томасина” вже є у гарних виданнях, українською, зі зручним шрифтом.
Коштує доступно. На ОЛХ можна знайти за 80 грн або за 100 грн.
Оця переміна у світобаченні, яку я знайшла у цій книжці, вартує більше за усі гроші цієї планети.
Залишити відповідь