Коли я була маленькою, у мене була прабаба Устя. Вона дожила до 101 року, тому ми встигли провести разом доволі багато часу. Я добре її пам’ятаю. Попри те, що бабуся прожила дуже складне життя і не вміла ні читати, ні писати, вона вигадувала для мене та інших малят казки. І казок тих було безліч. Прості, затишні й дуже цікаві. Завжди так кортіло дізнатися: що ж там далі?!
І ось я доросла. Прабабусі немає вже 30 років. Після низки пережитих ситуацій до мене приходить усвідомлення, що, взагалі-то, це велика рідкість — мати таку прабабусю. Дуже мало в кого є хоча б наближено подібний досвід оцього тепла і казок… Казок… А я ж тепер ще й письменниця. Оскільки інших казкарів у родині не було, то, мабуть, я вдалася в бабу Устю… Так до мене прийшла ідея: казки, які розповідала прабаба, треба відновити й записати. Щоб ними могли грітися усі, кому це потрібно.
Одну казку (про ведмедя і дівчаток) я пам’ятала від початку до кінця. Але що робити з іншими? Їх я змогла згадати лише уривками. Втім, вирішила спробувати.
Хід реконструкції
Для початку я записала ті фрагменти, що лишилися в пам’яті. Довго на них дивилася, перечитувала, намагалася згадати ще. Що більше я в них занурювалася, то більше приходило спогадів. Як саме я стрибала, поки баба розповідала, як вона тримала руки, яка була погода того дня, як я її постійно перебивала, якого кольору було покривало на ліжку… Я зрозуміла: найголовніше, щоб казки несли ту саму атмосферу, яка панувала, коли їх розповідала баба Устя.
Наступний крок — я опитала всіх родичів, з ким змогла зв’язатися. Розпитала, що пам’ятають вони. Записала ці спогади теж. Порівняла зі своїми. Також попросила описати, як вони пам’ятають усе навколо тих розповідей.
Отже, у мене назбиралося кілька клаптиків від казок і загальна «хмаринка атмосфери».
Я почала шукати закономірності, намагаючись зрозуміти, що могло бути, а чого не могло бути в казках баби Усті. Ось що я встановила: баба Устя розповідала милі історії. Вони були спокійні й без насильства. Серед героїв — переважно маленькі звірятка-ссавці або пташки. Ніякої екзотики, ніяких тигрів чи папуг. Ніяких змій чи риб. Лише зайчики, їжачки, котики. Ведмідь, знову ж таки. Слово «куниця». Сюжети зводились до дружби, розподілу їжі, домашніх справ, подарунків, загубили-знайшли — ось такі прості істини.
Ґрунтуючись на цих закономірностях, я почала складати докупи наявні у мене уривки. Увесь час порівнювала кожну нову фразу із загальною хмаринкою атмосфери: схоже чи ні? Переписувала безліч разів, аж поки не відчула — ось, це воно! Так було!
І все одно лишалось дуже багато «дірок». Треба було чимось їх заповнити. Я розуміла, що моя прабаба мала доволі закритий спосіб життя: вона не подорожувала, не робила кар’єру… Вона могла створювати казки лише з того, що оточувало її саму.
Так я почала досліджувати флору і фауну Полтавщини та Чернігівщини, а також побут часів молодості моєї прабабусі. Тож у «Казках баби Усті» дуже багато справжніх історичних деталей. Наприклад, про те, як люди купували керамічний посуд; коли і як ткали та продавали рушники; як робили ковзани тощо. Тепер у книжці “Мишка та горшик кашки” є момент, де персонаж вибирає такий глиняний горщик, щоб добре дзвенів від удару, тобто перевіряє якість кераміки так, як це робили у старі часи.
Результат реконструкції
У результаті роботи вийшов цикл «Казки баби Усті», у якому чотири книжечки — за порами року. Я дуже тішуся тим, що вдалося вхопити й передати цю атмосферу, яка супроводжувала мене в дитинстві. Для мене це була дуже зворушлива і копітка робота, але казочки вийшли такими, ніби я знову чую їх голосом баби Усті… Я рада, що ці історії здобули нове життя і тепер їх можуть слухати й читати малята по всій планеті.
Хіба це не фантастично, що прабабусі вже давно немає, але добра справа, яку вона робила для малят, продовжує жити?
Книжечки можна переглянути і купити ось тут:
Залишити відповідь