Голодомор

— Ох, були такі часи — і довго, років зо два, — коли ми не мали, що їсти. Тоді при владі були погані люди. Прийшли, забрали все. Усе, що ми заробили та виростили своїм трудом… Мій батько тоді знав, що прийдуть. Хотів заховати трошки сочевиці. Розсипав її по печі. Зверху поклав ліжники — і нас, дітей, посадив. Там тієї сочевиці й було… Може, кілька жмень. Та яке! Прийшли, вигребли все до останнього зернятка. Як ми не плакали, як не просили… І в нас вдома зовсім нічого не залишилося. Ніякої їжі.
— Зовсім?
— От ти сьогодні за обідом вередувала, не хотіла їсти суп, який баба Шура зварила, а ми в ті часи всякій їжі були раді… Та часто не було нічого взагалі.
— Як це — нічого?
— А отак. Ані курей, ані яєць, ані корів, ані молока, ані морквини, ані зернятка…
— І на городі нічого не лишилося?
— І на городі нічого.
— А якщо листя їсти з дерев? Або травичку? Корови та кури ж їдять.
— То тварини, а то люди. У нас не такі шлунки. У нас листя й трава не перетравлюється, ніякої з них користі…
— А ти тоді зовсім маленький був?
— Та от такий, трохи старший за тебе зараз. Мій обов’язок був тоді — ходити на ставок і рибалити. Тими сітками, що батько навчив мене плести. Маленька там була рибка, та й небагато її. Бувало, дві чи три рибинки ловив за день. Приносив їх мамі, твоїй бабі Наталці. Вона їх чистила, сушила, далі у ступці перетирала на порох. Потім кип’ятила воду, якщо вдавалося батькові чи братові роздобути щось з овочів чи зерна, то кидала це туди, як ні — то й тільки ту рибу перетерту додавала. Виходив такий бульйон — ось ми ним і харчувалися. Ти б таке їла зараз?
— То як «Юппі»?
Це мені сестра двоюрідна привезла. «Юппі» — це порошок, який засипаєш у воду — і виходить лимонад. Мені сподобався, але баба Шура сказала, що компот набагато кращий.
— Ні, зовсім не схоже на «Юппі», — сказав дід. — Набагато гірше. Але оце коли весна приходила, легше ставало. Глянеш на вулицю — сонце світить, щось потихеньку росте. У березні, тільки на Удаї починався криголам, ми брали човни і плавали ними по очерет. Ти знала, що його можна їсти?
— Очерет? Як у нас на озері?
— Так, такий самий. За осінь і зиму встигали увесь очерет повністю на річці вирубати, жодної тростинки було не знайти. Але глибоко, метрів три під водою, починав рости новий. Вода холодна, крижана, не пірнеш у неї в такій порі. Тож ми брали довгу палку, на один кінець прилаштовували петлю — і отаке знаряддя занурювали у воду та діставали звідти молодий очерет. Його ми називали «ріжки». Потім, то вже десь десь у квітні-травні, ми з іншими дітьми ходили до лісу, рвали листя дерези. Це такі кущі, їх людський шлунок може перетравити. Мама їх різала дрібненько, із чимось змішувала і пекла на сковорідці оладки. Вони зелені такі виходили й не дуже смачні, але ми дуже раділи, що хоч щось маємо їсти… Ще їли цвіт акації та калачики… На тому якось виживали. Неподалік нашого села добували торф. Хто там працював, тому за день роботи давали хлібину. Ту одну хлібину ділили на всю родину, нехай цим і не наїдалися, але вижили…
— А той голодомор, він ще колись буде?
— Ні, дитино, не буде. Ми тоді за всіх відмучились. Нехай тобі такого ніколи не дістанеться, — сказав дідусь. — І то в нашому сели ще непогано було. Усі вижили, тільки у двох родинах хтось помер… В інших краях набагато гірше людям велося. У нас тяжко було, але якось то перебули. Дякувати річці та лісу.
Якийсь час ми мовчимо. Я намагаюся уявити: як це, коли зовсім немає їжі? Потім дідусь знову мовить:
— Не знаю як, але баба Устя тоді якось примудрилась зберегти склянку пшона. Це така жовта каша, що баба Шура інколи варить із гарбузом, знаєш? Так ось прабаба твоя взяла те зерно, поїхала в місто і там обміняла його на швацьку машинку! Такі були часи, що люди хороші речі віддавати за дрібку їжі… Вона тоді ще геть не вміла на такій шити, але зрозуміла, що робочий інструмент — це джерело прибутку. Привезла ту машинку додому, так-сяк навчилася на ній строчити — і почали до неї ходити люди. Комусь дірку залатати, комусь сорочку пошити, у кого простирадло порвалося… І кожен якусь платню їй давав. Так вона дітей і ростила. Молодець твоя прабаба! Хтось би інший на її місці проїв би те пшоно — і все. А вона собі з того, як би то сказати…
— Зробила бізнес?
— Так-так! — сміється дід. — Правильно кажеш! Зробила бізнес! До речі, машинка досі в нас у хаті стоїть. Мама Оля тобі на ній плаття шиє!
— Це та сама машинка? — здивувалася я.
— Так-так, за склянку пшона куплена. Зносу їй немає. От раніше робили речі! Я її тільки інколи змащую мастилом і ремінь міняю, а так працює… Підростеш трохи — і ти зможеш на ній шити.

====
Уривок з моєї книжки “Це я така у бабу Устю“.
Це те, що мені розповідали старші про Голодомор. Вони жили у селі Макіївка (на перетині Полтавщини та Чернігінвщини).