Мене вчили зачиняти вікна, коли починається гроза. Так мені казали дорослі, коли я була маленька. Серед вас є такі, хто теж отримував такі інструкції?..
Я запитувала: “Чому?”. Відповідали, що це так потрібно, щоб раптом не залетіла кульова блискавка в хату. Тоді я хотіла знати, що це таке. Мені розповідали, що це така куля. Клубок енергії. Розміром з м’яч, сяє. Дуже гаряча. Якщо потрапить у хату, бо відбиватиметься туди-сюди від стін, кататись підлогою і підпалювати усе на шляху, аж поки не згасне. І я зачиняла вікна.
Потім я була вже дуже дорослою, коли під час грози мені спало на думку, що за всі роки я сама ніколи не бачила кульову блискавку. Не чула, щоб бачив хтось інший з моїх родичів чи друзів. У новинах теж не бачила. Цікаво, правда?
Я пошукала в інтернеті. Виявилось, що кульова блискавка — ймовірно, міф. Казка, фантазія. Дуже мало свідчень і не факт, що їм можна довіряти. Відео теж небагато, і, ймовірно, це монтаж і спецефекти. “Що ж, — подумала я. — Міф то міф”.
Пройшло ще років із десять. Знайшлися завзяті науковці, які довели, що кульова блискавка таки існує. Дуже зрідка виникає, і поки що мало досліджено, що саме спричиняє її появу. Втім, у лабораторних умовах вдалося створити маленьку модель кульової блискавки.
Ось так я пройшла шлях від віри в існування кульової блискавки — потім зневіра — потім знову віра!
Чи так тільки з блискавкою?
Якийсь час дуже часто у розмовах проскакували слова “роздвоєння особистості”. Такий діагноз (на побутовому рівні) приписували людям, які могли дуже по-різному себе поводити. Контрастно. Сьогодні так, завтра не так. Не впізнати. Нібито кілька особистостей поміщаються в одному тілі і по черзі ним керують. Багато жартів було на цю тему.
Потім пройшов час. Завівся у мене шанувальник. Працював психіатром. Дуже цікаво вмів розповідати, і я принагідно його розпитувала про роботу людського мозку. Він розповів (це я зараз дуже спрощено пересказую по пам’яті), що розлад множинної особистості — це, по-перше, застарілий термін, а по-друге, на практиці не зустрічається. Просто через широку присутність у мистецтві створюється враження, що це поширений стан. Як діагноз на папері — так, визнаний, зараз називається Диссоціативний розлад ідентичності. Але чи є цей розлад фактично?.. Дуже мало доказів і свідчень. У світі є лише зареєстровані поодинокі випадки, тож складно було сказати достеменно, чи цей розлад дуже рідкісний, чи взагалі не існує.
Існує чи не існує?
Цікаве питання. Могло би бути суто дискусійним, якби… Якби…
Якби не те, що у США суд визнав невинним у вбивстві людину через цей самий розлад.
Історія зафіксована — до речі, дуже нестандартно для книжки — у форматі протоколу. І книжка ця називається “Таємнича історія Біллі Міллігана” (The Minds of Billy Milligan) і автором її є вже знайомий читачам мого блогу Деніел Кіз (Daniel Keyes) (ось тут я писала про іншу його художню книжку, теж про дослідження людського розуму).
Біллі Мілліган — це людина, у тілі якої поміщається 24 особистості. Вони мають різну стать, зовнішність, звички, характер. Хтось із них , схоже, завджи лише одна з особистостей у кожний певний момент керує тілом і розумом.
Як це — жити ось так? Коли доводиться ділити тіло на всіх? Чи мусить одна особистість відповідати за вчинки іншої? Чи не симулянт Біллі?
Дуже захоплива, динамічна книжка. Єдина у своєму роді така. Цікаво прочитати, знову подумати про безмежність чи обмеженість цього світу. І вирішити для себе, вірити чи ні. Якщо чесно, то я поки так і не змогла визначитись.
Рекомендую.
Залишити відповідь