Досвід лікування кішки в ЄС

Ще один допис, так би мовити, з моєї “нідерландської трилогії“. Оригінально був розміщений на моїй фб-сторінці 29 жовтня 2024. Копіюю його сюди, щоб він десь був.

====

Мабуть, доведеться почати із самого початку. Це було літо 2021-го, ми жили у Львові, і я віднесла Міцю на щеплення, зокрема проти сказу. Це тепер уже я така розумна і знаю, що саме в цьому випадку його не треба було робити з багатьох причин, але тоді все виглядало як стандартна «правильна» процедура. Хай би їй грець…

Через два місяці після процедури я помітила в Міці на спині кульку. Маленьку. Я почекала день, почекала два. Кулька не зникла. Я подзвонила львівському ветеринарові й пояснила ситуацію. Ветеринар відповіла, що так вона нічого сказати не може, треба робити біопсію. От тільки лікар, який її робить, у відпустці і потрібно чекати місяць. Утім, мене запевнили, що нічого термінового тут немає. Ну добре.

Через місяць ми поїхали на біопсію. Міця спокійно й мило витримала процедуру. Її обіймала вся клініка, її ставили в приклад собаці породи кане-корсо, що тремтіла від страху. Кілька днів по тому прийшли результати. Ліпома. Жировичок. Нічого страшного. Можна не оперувати. Хух.

Минав час, кулька росла. Я знову подзвонила ветеринарові. Так, ліпоми можуть збільшуватися. Нічого страшного, таке буває. Якщо вже дуже заважатиме, то приходьте, видалимо. І якщо вже робити наркоз, то й камінь із зубів зняти треба… Я вагалася. Кулька Міці нібито не заважала, зайвий раз різати її мені не хотілося… Міці вже було 11,5 років. Крім того, тривала пандемія, усе працювало в закритому режимі. Потім я розгрібала термінову роботу… Потім були новорічні свята. Потім я захворіла. А потім настало 24 лютого.

Звичайно, тоді було незрозуміло, лячно, тривожно. Мої близькі дуже хвилювалися і почали вмовляти мене виїхати до ЄС. І нас із Міцєю до себе в село під Братиславою запросила моя подруга, із якою ми дружимо ще з Криму. Хоча нагода побачитися була прикрою, проте ми були раді зустрітися після довгої перерви з карантинами. Щоправда, шлях до Братислави автобусом тривав 35 годин, упродовж яких у ньому безперестанку голосило з 20 немовлят — але ми з Міцею витримали.

У Словаччині ми гостювали місяць. І хоча подруга в мене чудова й жилося нам разом добре, утім я розуміла, що треба щось робити. Ситуація в Україні виглядала не дуже — і не схоже було, що саме я могла якось вплинути на це… Дати раду спочатку собі, а потім допомагати рідним людям і рідній країні — це видалося мені найкращим планом дій із можливих.

Ані роботи, ані житла Словаччина не обіцяла. Я познайомилася там із дуже милими людьми, але, на жаль, ми якось не знаходили спільних мрій, ідей, інтересів. Коли я захотіла помалювати, щоб зняти стрес, то не змогла знайти папір і олівці. Немає. Ніяких. Довелося об’їхати чимало магазинів, щоб купити бодай найпростіші. Місцеві пояснили, що такі речі краще замовляти в інтернеті. І я зрозуміла, що з моїми творчими замашками тут буде доволі складно.

В Амстердамі у мене теж були друзі, вони наполегливо кликали до себе. Я почала шукати інформацію — і побачила в Нідерландах купу вакансій на місце маркетолога. Тисячу чи дві. Були й інші посади. Для багатьох із них досить було знання англійської мови. Я стала розсилати резюме. Незабаром почалися співбесіди. І ось мене вже хотіли бачити в Нідерландах власною персоною. Тож треба було їхати, але для подорожі потрібно було зробити Міці документи: тест на антитіла до сказу.

Ми відправились до словацької клініки в сусідньому селі. Дуже скромний заклад, однак там працювали люди з великими серцями. Щойно вони побачили Міцю, як сплеснули руками і сказали, що ліпом таких розмірів не буває і так швидко вони не ростуть. Кулька на той час уже була з яйце. Лікарі сказали, що потрібно терміново оперувати. Завтра.

Що ж, наступного дня ми з подругою сиділи на березі озера. Вона брала участь у зумівській відеоконференції по роботі, а я намагалася отримати хоч якесь задоволення від краєвидів. Міцю в цей час оперували, і я чекала на дзвінок із клініки. Подзвонили. Пройшло так собі. Складне місце між лопатками. Не впевнені, що змогли вирізати пухлину повністю. Мабуть, рак. Мабуть, повернеться. Потім прийшли аналізи — точно, рак. Утім, треба сказати, що ветеринари дуже старалися нам допомогти та підтримати. За операцію і всі процедури, пов’язані з нею, взяли символічні гроші.

Міці потрібно було носити сорочечку, поки не знімуть шви. У зоомагазині її розміру знайшлися сорочки тільки одного кольору: камуфляж. Ніхто не знав, що вийде аж настільки «в дусі часу», їх закупили задовго до того, як почалося оце все… Тож наступні два тижні ми з подругою спостерігали за новинами війни й за кішкою в камуфляжі…

Шов загоївся, Міця більш-менш прийшла до тями — і ми вирушили до Амстердаму. Ми мали де пожити перший час, і нібито вимальовувалися перспективи роботи. Забігаючи наперед, треба сказати, що перспективи накрилися негарним словом. Але ця історія не про роботу, а про голландських ветеринарів.

Спершу ми жили в самому місті. Я записалася на прийом до ветеринарної клініки в сусідньому кварталі й понесла туди Міцю на реєстрацію. Такий порядок. Там я спитала в пластмассово-лялькової лікарки те, що забула спитати у Словаччині: скільки часу зазвичай буває між рецедивами? Місяць? Рік? Вона розсміялася і відповіла, щоб я не переживала. Кішка красива, доглянута, до рецидиву може пройти три роки, якщо він узагалі буде.

Я вийшла звідти розгубленою. Звучало занадто добре, щоб бути правдою. Я намагалася пригадати історії людей, які лікувалися від раку. Там рахунок між рецедивами зазвичай ішов на місяці. Однак хтось не мав рецидивів узагалі… Нічого не зрозуміло… Зрештою, то люди, а то — коти… Та й рак буває різний…

Минуло місяців зо три. Було складно, і сталася низка подій на межі фантастики, але так вийшло, що я змогла зняти квартиру в селі, у гламурному передмісті Амстердаму — в найдорожчому муніципалітеті Нідерландів. Та квартира там була єдиною і загалом звичайною, а все інше житло — здебільшого особняки місцевих багатіїв, зірок, людей із телевізора. А тепер поруч із ними опинилися й ми з Міцею.

Щойно ми переїхали, трохи обжилися і я видихнула з полегшенням, як одного вечора, гладячи Міцю по спині… я намацала кульку… У мене все аж похоло всередині… Від операції минуло всього нічого — і ось утворення знову тут. «Складне місце, ми не впевнені, що змогли видалити все…»

Я заходилася знову шукати ветеринарів. Із місця, де ми жили, громадським транспортом можна було доїхати тільки до однієї-єдиної клініки. Фактично в райцентрі. Клініка мала гарні відгуки в інтернеті. Я подзвонила, пояснила ситуацію. Довго диктувала номери паспортів, дати народження, дату операції, результати аналізів, номер чіпа тощо… Нас записали на прийом через тиждень. Я просилася раніше, бо ситуація термінова, утім мені пояснили, що це зовсім не довго. У них люди і тварини й по місяцю, і по два, і більше чекають на лікарів. Ну, гаразд…

Тиждень тягнувся довго. У призначений день я взяла Міцю на повідець (вона боялася переносок, тож я старался їх уникати) і на руки, і ми пішли на автобус. До того я прочитала всі правила перевезення собак у громадському транспорті в Нідерландах, але про котів в них нічого не було написано. Зовсім нічого. І я не була впевнена, чи нас пустять в автобус… Пустили. Навіть платити за неї не довелося.

— Добрий день, ми до вас за записом.

— Хто ви?

— Мене звуть Наталя, я вам дзвонила…

— Звідки ви?

— Ми з України, але тепер живемо тут недалеко…

— Ми вас не приймемо.

— Як не приймете?… Перепрошую, це непорозуміння, ми за записом, у неї рак, це терміново…

— Ми вас не приймемо.

— Але чому?

Жінка за стійкою кличе на допомогу інший персонал. Приходять ще дві жінки. Утрьох вони пояснюють мені, що я маю залишити приміщення.

— Таких, як ви, ми приймаємо в іншій клініці.

— Але ж ви записали нас сюди.

— Українців ми приймаємо тільки в спеціально обладнаному приміщенні. Воно є тільки в тій клініці, у нас немає.

— Але чому? Ви боїтеся, що ми вас чимось заразимо?

— Так.

За кілька років до того я була підібрала на вулиці кошеня, воно хворіло, і я тоді прочитала кілька ветеринарних довідників. Зокрема англійською мовою. Стоячи у ветеринарній клініці я подумки пробігала сторінками тих довідників — і не могла пригадати жодної хвороби, яка б вимагала окремого приміщення для огляду. І яку може поширити кішка з усіма актуальними щепленнями… Або її власниця?

— Але чим саме заразимо?.. Ось дивіться, у моєї кішки чип, паспорт, щеплення, тест — у ЄС робили — на антитіла…

— Ви не так довго тут прожили, щоб вас можна було приймати в цій клініці.

І нас вигнали на вулицю. Ми пішли на зупинку. Здалека я побачила автобус, хоч до відправлення за графіком було ще три хвилини. Він зачинив двері й поїхав геть. До наступного було ще пів години. Я знайшла лавку перед супермаркетом, сіла й розплакалася. Міця лежала в мене на колінах і роздивлялася все навколо. Поруч ходило багато пенсіонерів, та нікому не було до нас діла. У принципі, мені тоді й не хотілося з кимось розмовляти…

Коли ми повернулися додому, я почала шукати інші клініки. Їх було багато, проте до жодної не можна було дістатися автобусами. А таксі не хотіло їхати… Ще два тижні пішло на битву за транспорт. У результаті я написали крик душі тут, на цій сторінці. І одна з підписниць познайомила мене з турецькою родиною котолюбів у Амстердамі. На фоні стресу я, як зайчик, згадала турецьку мову, якою не говорила років вісім. І та родина кілька разів возила нас в іншу ветеринарну клініку.

У іншій клініці таких “прокажених”, як ми, погодилися прийняти. Навіть у звичайному приміщенні, де оглядають усіх. Проте не змогли взяти кров. Не попали у вену. Із сьомої спроби теж ні. Зате після того, як у неї сім разів тикнули голкою, мій плюшевий ведмедик Міця почала ричати й кусатися. Мені її віддали, сказали, що вона прибацана. І що операцію робитимуть без аналізів. Ну оооккк…

— Ви тільки не переживайте, — сказала мені адміністратор, коли я приїхала забирати кішку після операції, — лікар трошки наплутав, але нічого страшного. Він думав, що вирізати потрібно рак молочних залоз, тож поголив живіт… — (Я сповзаю по стінці). — … але ви не переживайте, розрізати живіт не встигли.

Мені віддають Міцю. У неї обдовбані наркозом очі, лисий живіт, лиса спина і величезний шрам на ній. Ще більший, ніж був минулого разу. Чому він такий — адже тепер кулька була ще маленькою — я не знаю.

— Відправили пухлину на аналіз ? — запитую я.

— Га? Шо? — каже адміністратор.

— Пухлину відправили на аналіз?

— Ні, ми її викинули. У смітник.

— Як викинули?!

— Ну, це був просто жир. Нічого страшного.

— Як жир? У тому місці, де був рак?

— Жир. Наш лікар уміє відрізнити з вигляду.

Шви я знімала Міці сама. Я цього не вмію робити, тож на процедуру пішло кілька днів. Як у Робінзона Крузо на виготовлення дошки. Манікюрні щипчики теж накрилися негарним словом. Але Міцю (й турецьку родину) не довелося турбувати поїздкою до ветеринарів…

Далі була невідомість. Я радилася онлайн із ветеринарами. Хтось казав, що так, може бути жир. Типу, утворилася кишенька, де він накопичується. Хтось казав, що якщо місце те саме, то більше схоже на рак… І всі сходилися, що так не робиться. Треба було глянути під мікроскопом, що саме вони видалили…

Через два місяці я знову намацала кульку і зрозуміла, що справи кепські… Інтервал між її появами зменшувався — і я не бачила сенсу піддавати Міцю операційним тортурам. Тож просто накупила їй іграшок та смаколиків — і так було кілька місяців. Час від часу до нас у гості приїздила моя подруга-тайка — і давала Міці буддійські настанови із вдалої реінкарнації:

— Постарайся народитися людиною, розумієш? Людиною. Кішкою тобі вже досить, кішкою погано. Людиною краще. Тобі вдасться, ти ж завжди була дуже хорошою кицею, ти головне старайся. Лети на яскраве світло. Зрозуміла мене?

Моя Міця — теж таєчка — слухала й косоочила блакитними очима.

А потім ми поїхали додому — і далі ви знаєте.