Як і кожна людина, яка не мислить цього світу без котів, собак та інших тварин, я знаю про головний недолік пухнастих (або не дуже) улюбленців. Він полягає у тому, що їм відведено жити дуже мало. Так вже цей світ влаштований. Тож ця наша любов до чотирилапих, до птахів, рибок і інших пречудових створінь іде у комплекті з невідворотною необхідністю прощатися з ними, коли приходить час…
Прощаватися з улюбленцями складно. Буває, що складніше, ніж із людьми. Тому що про людей ми можемо пам’ятати як добре, так і погане… А про собаку, кота, хом’яка чи папужку — ймовірно, тільки добре. Крім того, тварини мають дуже маленьку владу над власним життям і часто гинуть через навмисні чи ненавмисні вчинки людей…
Я знаю, що інколи після втрати улюбленця люди бояться заводити нового. Щоб не втратити знову. Хоча, як на мене, найкраще, що можна зробити на спомин про тваринку, яка була вам другом, — це якраз взяти її наступника. Когось, кому дуже потрібна ваша турбота. Зробити добру справу — і так помиритися зі своєю журбою.
Є така книжка, вона дитяча. Називається «Гав’яз Пеппер — пес-привид. Друзі назавжди», написала її британська письменниця Клер Баркер. Звичайно, я не могла пройти повз неї.
Суть сюжет у тому, що після смерті пес — улюбленець сім’ї, зокрема дівчинки Вінні — не зникає повністю, а стає привидом. Він страждає через те, що дівчинка не може його бачити й чути. А дівчинка дуже побивається за ним…
Втім, за якийсь час з’ясовується, що пес не один такий! У великому старовинному особняку, що належав багатьом поколінням однієї родини, таких привидів є кілька. Це улюбленці власників із різних епох. Коли помешканню починає загрожувати небезпека, привиди об’єднують зусилля і вигадують винахідливі способи, як зарадити Вінні та її батькам.
Для мене це книжка насамперед про відданість. Це така якість, яка дуже рідко зустрічається у сучасному світі людей і якої нам якраз можна повчитися у тварин. Тварини часто вміють бути відданими краще за нас.
Також ця книжка покликана допомагати дітям справлятися з втратою улюбленця, якщо так сталося. Метафора привида допомагає дитині усвідомити важливу істину: любов не зникає зі смертю тіла, і це важливо.
Як не дивно, але книжка загалом весела і динамічна. Дуже радісна і мила. Від неї на душі світлішає. Якщо ви любите атмосферу «старої доброї Англії», то вам сподобається у цій книжці і місце подій (старовинний будинок), і персонажі, і сюжет.
Я помітила у книжці певну нерівномірність. Деякі моменти нуднуваті. Персонажі (особливо ті, хто умовно поганий) передбачувані. Але ж я доросла тьотя, а книжка розрахована на дітей. Думаю, на вік від 6 до 11 років підійде пречудово.
Для мене ця книжка насамперед цінна тим, що авторка підняла складну тему — смерті улюбленців — і знайшла слова говорити про це без зайвої депресивності. З поглядом у майбутнє. З вдячністю за минуле. Після прочитання лишається світле відчуття — і є про що подумати та поговорити.
Рекомендую книжку усім, хто любить тварин і історії про них. Розгляньте її також як кандидата у читання у період після втрати улюбленця.
Також можете подивтись на мою книжку про безпритульних котів.
Залишити відповідь